а Україна вже встигла здобути сумнівну славу країни з непрозорими правилами гри, де панує свавілля директорів та місцевих акціонерів. Отже, фірми, що дійсно мріють залучити будь-які сторонні інвестиції, а тим більше ПІІ, мають подбати про якомога більш повну, правдиву та відкриту інформацію просебе та загалом добре підготувати проект.
Отож, за результатами опитування, бажання отримати ПІІ було, м'яко кажучи, слабко підкріпленим. Половина з кандидатів не планували інвестицій за рахунок внутрішніх джерел, 40% були в 2000 році збитковими, а 30% — були збитковими й у 1999-му, й у 2000 році. Більше того, відсоток підприємств, що отримували державні субсидії, був серед них утричі вищим, ніж у середньому, 40% цих підприємств не мали навіть бізнес-плану, а 50% не здійснювали маркетингові дослідження. Якщо серед усіх опитаних підприємств понад 60% згодні були в своїй діяльності розраховувати лише на власні сили, а не на державну підтримку, то серед підприємств, що бажали отримати іноземні інвестиції, таких було лише 40%.
Отже, напрошується висновок: суб'єкти господарювання здебільшого розглядають ПІІ як свого роду сурогат державної підтримки, як квазі-субсидію, що отримується на підставі позаекономічних критеріїв.
Що стримує інвестування: брак ресурсів чи стимулів?
Найчастіше спад інвестицій пов'язують із "браком коштів". Утім, у бізнес-консалтингу є відома істина: брак фінансів як такий ніколи не буває первинною проблемою — за ним завжди криються внутрішні негаразди підприємства. Загалом українські підприємства (за даними МФК) ставлять брак фінансування на передостаннє місце серед перешкод для своєї діяльності: тільки 23% зазначили цей чинник як суттєвий. Цей попередній результат повністю узгоджується з висновками американських дослідників: інвестиційний процес у перехідних економіках стримується не так браком фінансування, як небажанням керівників ризикувати та вкладати гроші за умов слабкої захищеності від зазіхань з боку державної бюрократії. Але поміж усіх підприємств виділяються дві групи, які гостріше відчувають брак фінансування. Це, як і слід було очікувати, ті, хто розробив бізнес-план — скоріш за все, якраз сподіваючись залучити за його допомогою сторонні кошти. І — як і у випадку ПІІ — ті, хто має безнадійні заборгованості вочевидь сподіваються в такий спосіб продовжити їх накопичення.
Ще одним способом дослідження цього питання є вивчення зв'язку інвестицій з конкуренцією. Теоретично конкуренція, особливо за умов недоступності стороннього фінансування, знижує прибутки, а отже, й ресурсну базу для інвестицій. З іншого боку, вона ж створює потужний стимул для реінвестування прибутків, адже за слабкої конкуренції є спокуса спрямувати їх на споживання. За нашими висновками, зв'язок між конкуренцією та інвестуванням у промисловості України не завжди сильний, але в жодному разі не негативний. Це опосередковано свідчить на користь того, що в Україні брак стимулів для ефективного інвестування є більш вагомим, аніж брак ресурсів.
Отже, жертви не були марними: тією мірою, якою підприємства приватизовані та позбавлені державної допомоги, система конкурентного відбору в процесі інвестування починає працювати, якість інвестицій покращується, що дає підстави сподіватися на відносно стале зростання у відповідних секторах економіки. Але політичний тиск може призвести до відновлення державної підтримки, здатної знову спотворити цей процес.
Узагальнена сила* зв'язку між інвестуванням
("робили інвестиції в основний капітал у 2000 році") і деякими іншими характеристиками фірм (за результатами статистичної обробки даних опитування МФК та Держкомстату України)
