найбільш економічно вигідний (маємо на увазі ціну нафти на кордоні) для країн Північної і Центральної Європи (особливо Польщі, Словаччині, Чехії, Німеччині) шлях транспортування каспійської нафти пролягає територією України за таким маршрутом Баку (Азербайджан) – Супса(морський нафтотермінал, Грузія) – Одеса (морський нафтотермінал) – Броди (приєднання до нафтопроводу “Дружба”) – Європа. Наші найближчі конкуренти: транспортування каспійської нафти трубопроводами Баку – Джейхан (Туреччина), і Баку – Новоросійськ (морський нафтотермінал), а далі морем в Європу. За деякими даними собівартість транспортування однієї тони каспійської нафти українським шляхом в Європу буде на 20-30 дол нижче нинішньої. Інший приклад, ціна нафти, яка прокачана українським шляхом, в Німеччині буде вдвічі нижче ціни на новоросійську нафту.
Інші обставини, які сприяють українському варіанту:
а) суходільний нафтопровід Баку – Джейхан потребує надзвичайно великих коштів (більше 4 млрд дол) і має довгий термін окупності (15-20 років);
б) нафтопровід Баку – Джейхан проходить через сейсмічно активні зони і може створити екологічні проблеми;
в) нафтопровід Баку – Джейхан також проходить через “гарячу точку” Турції – Курдистан і можливі форс-мажорні обставини;
г) обсяг транспортування нафти через порт Новоросійськ лімітується квотою проходження танкерів через протоки Босфор і Дарданелли;
д) взагалі обсяги нафти, яка пропонується для транспортування, в найближчі роки перевищить сумарну пропускну спроможність усіх трьох варіантів у 3 рази.
Підприємство “Придніпровські магістральні нафтопроводи” отримує значну частину прибутку як сплату за транзит російської нафти українською ділянкою нафтопроводу Самара – Лисичанськ – Новоросійськ. Зараз Росія всупереч домовленостям з Україною будує нафтову перемичку Суходольна – Рoдіонівка в обхід території України. При цьому українська сторона за власний кошт декілька років тому модернізувала українську ділянку нафтопроводу Лисичанськ – Новоросійськ і отримала гарантії уряду Росії щодо транспортування нафти по цьому шляху за заздалегідь узгодженими тарифами за прокачку сировини.
Таке рішення Росії є принаймні нерозумним: вартість будівництва цієї гілки – 250 млн дол, через що тариф на прокачування нафти (внаслідок необхідності окупити проект) буде становити 1,4 дол за 1 т нафти на 100 км протягом 18 років і 0,8 дол після періоду у 18 років.
При цьому тариф України за прокачку 1 т нафти на 100 км – 0,67 дол., витрати на відновлення української частини нафтопроводу “Лисичанськ – Новоросійськ” – 60 млн дол, можлива вартість демонтажу цього нафтопроводу при запуску перемички – 80 млн дол. Також з метою компенсувати ці витрати Україна має збільшити тарифи на транспортування російської нафти в інших напрямках. Таким чином ми маємо класичну конфліктну ситуацію, розв'язання якої переважно потребує політичних дій. Пропозиція до розв'язання цієї проблеми: залучити до переговорів потенційних союзників України – нафтовидобувні компанії Росії. Навряд чи ці компанії захочуть компенсувати витрати “Транснефти” на будівництво нафтопроводу-перемички.
Хотілося б також застерегти Україну від іншого неприбуткового проекту: залучення України на загальних засадах до участі у міжнародному нафтотранспортному проекті доставки нафти в хорватський порт Омишаль, так званий проект “Адріа”. Ці “загальні засади” передбачають зниження тарифів за транспортування нафти з 0,76 до 0,64 дол за 1 т на 100 км. При цьому довжина української ділянки транспортного шляху є великою і, відповідно, будуть значними втрати прибутку. Якщо б Росія принаймні надала гарантії щодо завантаження нафтокоридору у напрямку хорватського порту Омишаль, то переговори про зниження тарифів ще можна було вести.
6. Здійснення пропозицій урядовими та неурядовими організаціями
У відповідь на сильну критику на адресу уряду України щодо неузгодженості українського законодавства та дій держструктур у нафтогазовому ринку, яка періодично призводить до перманентних паливних криз, держава розпочала активний законотворчий процес у цьому напрямі з розгляду законопроекта “Про нафту і газ”. За цим проектом держава так намагається поліпшити українську нафтогазову галузь, визначаючи:
органи, що здійснюють держуправління в нафтогазовій галузі України, і їх компетенцію;
порядок одержання й користування нафтогазоносними надрами;
порядок геологічного вивчення нафтогазоносності надр;
порядок розробки нафтових і газових родовищ;
порядок створення й використання підземних сховищ нафти, газу й нафтопродуктів;
порядок діяльності магістрального трубопровідного транспорту й перевалочних комплексів;
правові й економічні умови діяльності нафтогазопереробних підприємств;
питання охорони довкілля;
основні принципи фінансової та податкової політики в нафтогазовій галузі.
Все ж таки відмічають той факт, що закон “Про нафту і газ” вийшов скоріше черговою “декларацією про наміри”. А реально все залишиться по старому, хоча в принципі положення, закладені в основу законопроекта, мають позитивний характер.
В розрізі тієї боротьби представників різних державних органів, котрі не хочуть втрачати повноваження регулювати ринок, виникають розбіжності думок парламенту і Президента, Держдепартамента нафтової, газової та нафтопереробної промисловості Мінпаливенерго.
Відзначається, що особливо важливим моментом, закладеним у законопроект, є положення про можливість допуску до роботи на стратегічно важливому, але вже давно слабо функціонуючому українському нафтогазовому ринку, іноземних компаній.
При цьому досить показовим щодо відношення до інвесторів є реальна ситуація: конфлікт між приватними інвесторами “Укрнафти” і державним керівництвом компанії. Той розголос навколо ущемлення прав недержавних інвесторів, які не можуть представляти власні інтереси у Раді директорів компанії відповідно до їх внесків до статутного фонду, найбільше впливає на інвестиційний імідж країни.
Потенційні інвестори української нафтогазової галузі намагаються виходити на відкритий діалог з владою, пропонуючи спростити надзвичайно складну систему податків і різноманітних правил як на загальнодержавному, так і на місцевому рівні. До того ж ця система постійно змінюється. Інвестори, як внутрішні, так й іноземні, не можуть бути впевненими у тому, що вони отримають відповідний рівень повернення інвестицій, а тому вбачають більший рівень ризику.
Нереально сподіватися на швидкий радикальний