Сенс приватизації власності полягає в відчуженні державної власності на користь юридичних осіб і громадян та формуванні приватної, колективної, змішаної (спільної) форм власності.

Роздержавлення пов’язане насамперед із прагматичними міркуваннями на макро- і мікроекономічному рівнях. У першому випадку воно покликано зміцнити ринкові основи в економіці, здійснити децентралізацію і скорочення масштабів державної підприємницької діяльності для підвищення ефективності всієї державної системи, зменшити бюджетний дефіцит. На мікроекономічному рівні завдання полягає в поліпшенні техніко-економічних показників роботи підприємств.

Роздержавлення і приватизація мають одну мету — створення багатоукладної соціально-орієнтованої ринкової економіки.

Цілісна система заходів роздержавлення включає щонайменше чотири компоненти: дебюрократизацію керування господарством; обмеження державної підприємницької діяльності; стимулювання приватного капіталу; згортання регулювання економіки.

Питання визначення ролі держави в процесі приватизації значною мірою обумовлює як темпи проведення приватизації та її прибутковість, так і перебіг соціально-економічної трансформації суспільства взагалі, зокрема структурну перебудову господарства та вирішення соціальних проблем.

Центральним і спірним у дискусії з приводу доцільності роздержавлення приватизації залишається питання про хиби державних підприємств і переваги приватного сектора економіки.

Основні аргументи прихильників роздержавлення та приватизації полягають у наступному:

- роздержавлення сприяє росту ефективності за рахунок зниження витрат виробництва, швидкої адаптації до попиту, введення раціональних методів виробництва і розширення можливостей фінансування;

- комерціалізація і безпосередня зв’язок із ринком забезпечують більш ефективний контроль;

- скорочення дотацій і оздоровлення бюджету створюють можливості більш ефективної витрати його коштів;

- демонополізація сприяє створенню гнучких мобільних виробничих структур, упровадженню нової технології;

- поділ економічних і політичних чинників призводить до росту економічної відповідальності за прийняття інвестиційних рішень.

Противники роздержавлення висувають свої аргументи:

- знижуються можливості забезпечення підприємств ресурсами;

- росте збиток, який наноситься навколишньому середовищу;

- реалізація короткострокових цілей максимізації прибутку завдає шкоди довгостроковим інтересам підприємств (“проїдання” власного капіталу);

- виникає небезпека скупки національних підприємств іноземними інвесторами;

- зростають шанси росту цін на товари і послуги, знижується забезпеченість робочими місцями.

Але оцінюючи ефективність державних підприємств, необхідно насамперед мати на увазі, що одна з головних задач, поставлених перед ними, — сприяння реалізації загальнонаціональних цілей, що зовсім не обов’язково жорстко пов’язано з принципом максимізації прибутку.

Збитковість деяких державних підприємств пов’язана з узвичаєною практикою їх використання для виконання ряду специфічних макроекономічних

функцій, які вони здійснюють у загальнонаціональних інтересах, зокрема:

- забезпечення діяльності малорентабельних галузей господарства, що традиційно не представляють для приватного капіталу інтересу, але

розвиток яких визначає загальні умови відтворення (це відноситься насамперед до галузей економічної інфраструктури — енергетика, транспорт, зв’язок);

- “оздоровлення” старих галузей (чорної металургії, суднобудування тощо).

- допомога життєво важливим галузям економіки з метою забезпечення економічної життєздатності і розгортання науково-технічного прогресу, зміцнення на цій основі престижу і позицій країни у світовому господарстві (до числа таких галузей відносять науко- і капіталоємкі - авіакосмічну, атомну, автомобілебудівну, електронну, афтопереробну тощо);

- проведення регіональної політики шляхом будівництва промислових підприємств і створення робочих місць, перепідготовки кадрів для згладжування існуючих соціально-економічних розходжень;

- охорона навколишнього середовища на базі впровадження безвідхідних і екологічно чистих технологій у сферах виробництва, що потенційно представляють небезпеку в екологічному відношенні, зокрема у видобувній промисловості, в енергетиці.

Приватизації не підлягає значна частина державної власності. Вона включає: майно органів державної влади, управління, Збройних Сил; золотий і валютний фонди; державні матеріальні резерви; комплекси з виготовлення цінних паперів і грошових знаків; засоби урядового, фельд’єгерського та спеціального зв’язку; об’єкти державної метеорологічної служби; національні культурні та історичні цінності; об’єкти освіти, науки, культури, що фінансуються з бюджету (ті, що належать підприємствам, можуть приватизуватися за умови збереження освітянського призначення); майнові комплекси підприємств з виготовлення зброї, наркотиків та радіоактивних речовин; атомні електростанції тощо.

Перегляд господарської концепції державного сектора, курс на роздержавлення повинен призвести не до скасування особливих функцій державного сектора, а до надання останньому більшої ефективності і динамічності, переносу уваги на фінансові результати його роботи.

Крім усього іншого, роздержавлення і приватизація ведуть до змін у механізмі фінансування діяльності підприємств. Якщо державні підприємства черпають ресурси з державних банків, позик, податкових надходжень, то після роздержавлення вони переходять на інші джерела фінансування — активи приватних банків, прямі інвестиції через фондові біржі приватними особами або установами (пенсійні фонди або страхові компанії), а також кошти закордонних інвесторів. Якщо державна компанія може у випадку фінансових утруднень звернутися по допомогу в міністерство фінансів, то після роздержавлення ця можливість зникає.

1.2. Цілі приватизації.

Конкретні програми приватизації зазвичай переслідують декілька цілей.

Шляхом продажу державної власності полегшити тягар державного бюджету, ліквідувавши дотації підприємствам і збільшивши надходження в бюджет.

Створити конкурентні умови в тих галузях, де всі підприємства, будучи державними, управлялися з єдиного адміністративного центру.

Скористатися зміною форми власності і провести попередню раціоналізацію структури крупних державних корпорацій до їхнього перетворення в приватні.

Здійснити приватизацію й акціонування так, щоб контроль над крупними корпораціями потрапив у руки тих приватних осіб або інститутів, що зацікавлені в розвитку виробництва, а не в спекулятивному перепродажі власності.

Скористатися приватизацією для максимального “розпорошення” акцій серед робітників і дрібних службовців. Цей захід розглядається як складовий елемент загальної соціальної політики, яка стимулює участь трудящих у капіталі або управлінні підприємства.

Але в кожній країні існують специфічні відхилення від вищезазначеної загальної схеми.