В даний час існує мала місткість ринку товарів/послуг підприємств торгівлі, громадського харчування і побутового обслуговування, що обумовлено наступними причинами:

1) низькою купівельною спроможністю більшості населення, у зв'язку з чим воно має відкладений попит при одночасному недоспоживанні товарів і послуг з більшості груп і видів, тобто в наявності — обмеження внутрішнього платоспроможного попиту.

Виходячи з того, що приблизно 80% населення України відносяться до категорії малозабезпечених, неважко допустити, що з усього комплексу послуг на більшості території країни попитом будуть користатися послуги підприємств торгівлі, побутового обслуговування та громадського харчування — на мінімальному рівні забезпечення життєдіяльності, житлово-комунального господарства,культури, освіти, фізкультури і спорту — у силу необхідності опла
чувати житло і супутні комунальні послуги, забезпечувати освіту дітей, фізичне виховання тощо. Негативно змінилася видова структура побутових послуг: близько 4/5 їхнього загального обсягу складають ремонтно-відбудовчі види, оскільки ними користається абсолютна більшість споживачів.

2) підвищеними вимогами у нечисленної групи населення, яке відноситься до осіб з високим рівнем душових доходів. Відповідно до оцінок експертів, до них можна віднести не більш 3% усього на селення України, однак у них є вимоги до високої якості товарів, що здобуваються, й послуг, вони є споживачами нових .видів послуг: комплексного ремонту житлових приміщень під ключ на рівні європейських стандартів (так званий "євроремонт"), надання диспетчерських послуг з обслуговування пейджингового та мобільного
зв'язку, послуг у галузі безпеки життєдіяльності та охорони, платного медичного обслуговування та надання платних послуг у галузі фізичної культури та спорту, а також цілого спектру таких «екзотичних» для вітчизняного споживача послуг, як художнє татуювання, вигул собак власників, що не мають для цього досить вільногоасу або бажання і т.п.

Відповідно до поділу вимог до послуг усі підприємства та заклади соціального комплексу умовно можна розділити на дві нерівні групи:

І - підприємства й заклади, що надають платні послуги в соціально-духовній сфері, у комерційних галузях надають дорогі послуги і реалізують дорогі товари не першої необхідності, які відносяться до предметів розкоші, Як правило, їх кількість незначна і набагато менша, ніж підприємств другої групи. Користувачами цих об'єктів переважно є особи з високим рівнем душового доходу.

II — Заклади, які відносяться до некомерційних галузей соціального комплексу, а також підприємства, які реалізують товари повсякденного попиту, забезпечують харчування по доступних для широких прошарків населення цінах, що надають послуги ремонтно-відбудовчого характеру. Це більш численна група. Їхніми постійними користувачами є населення з середніми та незначними душовими доходами. Особи з високим рівнем доходів на душу населення користуються послугами цих підприємств епізодично — при при-
дбанні «інтернаціональних» товарів — хлібобулочних виробів, молока і молокопродуктів й т.п. [12, ст. 294-295]

Всі інші підприємства цих галузей сфери послуг, що знаходяться між двома названими групами, можуть становити інтерес з погляду перепрофілювання — у підприємства І чи II групи, чи в об'єкти, що займаються іншою альтернативною діяльністю в зв'язку зі своєї мало- чи зовсім повною незатребуваністю.

Можлива ще одна класифікація сфери послуг, а саме:*

некомерційні підприємства, що вимагають безпосереднього державного чи муніципального контролю за їхньою діяльністю і процесом ціноутворення на надані послуги -школи, дитячі будинки, інтернати, об'єкти, що надають кому-
нальні послуги і є природними монополістами (підприємства водопостачання, водовідведення, газопостачання);*

«буферні» підприємства, що вимагають певної уваги з боку держави — житлові, у зв'язку з існуванням поняття соціального житла (наданого державними чи комунальними органами влади особам, що не в змозі самостійно придбати чи побудувати узяти під оренду житло), кінокомплекси, бібліотеки,
стадіони, об'єкти громадського харчування, що обслуговують організовані контингенти — школярів, студентів, промислових працівників і будівельників. Їх можна віднести до напівкомерційного сектора економіки, оскільки ефективна діяльність цих закладів має забезпечуватися за рахунок незначної плати за послуги самих споживачів, а велику частину витрат доцільно фінансувати за рахунок коштів місцевих бюджетів, надходжень від благодійних організацій, меценатів;*

комерційні підприємства, що вже не мають потреби у державному втручанні, — загальнодоступні підприємства торгівлі, масового харчування і побутового обслуговування, які відносяться до комерційного сектора економіки.

Розвиток і розміщення підприємств та організацій соціального комплексу мають низку характерних рис, пов'язаних із тим, що вони обслуговують потреби людини, обмежені природною необхідністю підтримання її життєдіяльності. Звідси постає питання відповідності функціонування закладів соціального комплексу науково обгрунтованим нормам та нормативам їх діяльності.

Регіональні особливості розвитку та розміщення комплексу соціальної інфраструктури.

Соціальна сфера складається з двох комплексів: соціально-куль-турного і матеріально-побутового. Соціально-культурний комплекс включає галузі, пов'язані з відтворенням головної продуктивної сили суспільства, відновленням її працездатності і зміцненням здоров'я, з формуванням людського капіталу. Для цього комплек-су характерним є переважання безплатних послуг та їх загально-доступність. Галузі цього комплексу є важливим фактором під-вищення продуктивності праці в усіх сферах господарського і культурного життя.

Освіта забезпечує підвищення загального рівня знань і куль-тури населення та всі галузі народного господарства кваліфіко-ваними кадрами, а тому виступає важливим елементом відтво-рення робочої сили.

Першою освітянською ланкою є дошкільні заклади. Наприкін-ці 1997 р. в Україні налічувалось понад 18 тис. постійних дошкіль-них закладів, у яких перебувало близько 1,2 млн. дітей, що ста-новило 33% загальної чисельності дітей. Значна частина дітей дошкільного віку не відвідує ці заклади. Вищий рівень забезпе-ченості дітей дошкільними закладами спостерігається у півден-них та східних областях України, нижчий — у західних регіонах.

Співвідношення рівнів охоплення дітей дошкільного віку сус-пільним вихованням, наприклад між такими областями, як Во-линська, Рівненська, Чернігівська, з одного