В найбідніших країнах люди гинуть від недоїдання та епідемій, які є постійними супутниками масової бідності, не мають можливості отримати навіть початкову освіту. В країнах “золотого мільярда” відносно бідні громадяни відкидаються на узбіччя суспільства. І хоча деякі з них можуть бути навіть повними через споживання неякісної їжі (типу американських гамбургерів або генетично модифікованих продуктів) та вміють читати та писати, вони позбавлені можливостей вирватися з групи соціально виключених, тому що не мають необхідних коштів для отримання сучасної якісної освіти та інших можливостей поліпшення власного добробуту, головним чином через байдужість до них з боку держави та решти суспільства.

Стрімке поширення бідності в країнах Центральної та Східної Європи та колишнього СРСР, які стали на шлях ринкових реформ, експерти слушно вважають найзначнішим відступом перед злиднями у мирний час. В 1990-х роках чисельність бідних в країнах цього регіону збільшилася на 150 млн. осіб. Ця цифра перевищує загальну чисельність населення таких держав, як Франція, Велика Британія, Голландія та скандинавські країни. На жаль, Україна сьогодні є однією з тих країн, де бідність набула найбільшого поширення.

Результати соціологічних опитувань дозволяють скласти уявлення про гостроту та ступінь поширення бідності в Україні. За даними Всеукраїнського моніторингового дослідження, проведеного Інститутом соціології НАН України на початку 2002 р. за репрезентативною для дорослого населення країни вибіркою, середньодушові доходи в родинах 85,4% респондентів були нижчі, ніж 342 грн. на місяць, тобто офіційно встановленого прожиткового мінімуму. При цьому в родинах 65,2% всіх опитаних вони не перевищували навіть й половини прожиткового мінімуму (171 грн.), розмір якого, на думку багатьох експертів, є суттєво заниженим.

Опитування виявило також вкрай обмежений доступ значної частини населення до життєво важливих благ. Відсутність можливостей придбання найнеобхідніших продуктів харчування відзначила половина респондентів (49,6%), необхідного одягу – 45,2%, необхідної медичної допомоги – 63,7%.

Загальний низький рівень життя населення пояснює переважно негативний характер оцінок матеріальних умов працюючих на промислових підприємствах України, хоча останні за рівнем заробітної плати (406 грн. на місяць в 2001 р.) перебували в більш вигідному становищі порівняно з працівниками культури (143 грн.), охорони здоров’я (183 грн.), освіти (224 грн.) та безробітною частиною населення.

Так, за даними дослідження, проведеного на промислових підприємствах Донеччини, третина респондентів (30%) живе в крайній бідності, тобто визнає, що не має достатньо коштів для забезпечення найнеобхідніших потреб, чи прямо вказує на свої злидні (3,2%). Ще майже третині респондентів “грошей вистачає лише на харчування”, що також не дозволяє викреслити їх з групи малозабезпечених.

Незначна група тих, хто “ні в чому собі не відмовляє”, в дійсності, ймовірно, буде ще меншою. З 15 осіб, які обрали такий варіант відповіді, 11 були робітниками (8 – кваліфікованими та 3 – різноробочими). Подібна відповідь або відбиває невибагливі вимоги до добробуту цих респондентів, або наштовхує на думку про приховану іронію, з якою вони оцінюють матеріальне становище власних сімей. До категорії найзаможніших респондентів не ввійшов жодний з опитаних керівників вищої ланки.

Невисоку самооцінку матеріальних умов життя підтверджує і той факт, що з 1170 опитаних лише 4 респонденти (0,3%) віднесли себе до категорії дуже багатих. І знову у високо статусній групі опинився 1 різноробочий і не було жодного представника вищого керівництва. В той же час більше третини опитаних (34,2%) ідентифікують себе з бідними. На тлі загального занепаду не зовсім коректним буде висновок, що 41,3% респондентів, які віднесли себе до “небагатих”, та 20,7% опитаних, які самовизначилися як “середні”, є представниками ілюзорного “прото середнього” чи “середнього” класу, пошуками якого в Україні так занепокоєні зараз соціологи.

Рівень життя середнього класу в загальноприйнятому розумінні передбачає не лише певний рівень заробітної плати, що дозволяє повноцінно харчуватися, але й, наприклад, подорожувати, відпочивати за кордоном та взагалі задовольняти всю сукупність духовних потреб, крім цього - робити заощадження, а також мати престижну освіту та роботу. Та чи можна це сказати про п’яту частину кваліфікованих робітників, різноробочих та службовців без вищої освіти, які віднесли себе до “середніх”, в умовах згортання виробництва, тривалої структурної кризи та невиплати заробітної плати, незначної за своїм розміром? Скоріше за все, респонденти, які не відносять себе до бідних, хотіли показати, що вони ще знаходять сили для опору злидням, ще не повністю позбавлені засобів до існування і матеріальні умови життя їхніх родин є “середніми” в тому значенні, що не відрізняються від в цілому невисокого добробуту їхнього соціального оточення.

Дані дослідження виявили також незадовільний характер динаміки добробуту опитаних та зростання ступеню відчуття негативних змін з пониженням професійного статусу працівника. Респондентів, які відзначали погіршення матеріального становища власних родин (48,6%), було в 2 рази більше, ніж тих, хто вказував на поліпшення матеріальних умов життя (23,8%) за попередні опитуванню рік чи два. При цьому значне поліпшення добробуту за цей період відзначали 5,2% всіх опитаних, а значне погіршення – 22,3%. В підгрупі робітників відносна чисельність респондентів, які вказували на зниження матеріального рівня життя, була найвищою (52%) по всьому масиву і коливалася від 50,2% серед кваліфікованих робітників до 64,8% серед різноробочих.

Керівники середньої ланки становлять єдину підгрупу, в котрій частка респондентів, які оцінили нещодавні зрушення у власному добробуті