Міжбанківський валютний ринок поділяється на прямий і брокерський. Банки здійснюють 85-95% сукупного обсягу валютних угод на міжбанківському ринку поміж собою та з торгово-промисловими клієнтами. У відповідність з національним банківським чи валютним законодавством права банків міжнародні операції та валютні угоди обмежуються шляхом надання спеціального дозволу – ліцензії. Це може стосуватися проведення всіх валютних операцій або тільки деяких із них, наприклад, валютних угод із резидентами для банків в офшорних зонах.

Банки, що мають право на проведення валютних операцій, називаються уповноваженими, девізними чи валютними. Роль банку на валютному ринку визначається низькою факторів – це розмір банку, його репутація, розвиток закордонної мережі філіалів, обсяг міжнародних розрахунків, які здійснюються через банк, політика банку, ступінь розвитку телексного й телефонного зв’язку тощо.

Важливою ланкою інституційної структури валютного ринку є брокерські фірми, які виконують посередницькі функції між продавцями та покупцями валюти. У більшості трансформаційних економік валютний ринок є або чисто дилерським (57% країн), або комбінацією дилерського та аукціонного типу організації валютного ринку ( 32% країн), і лише 11% країн віддають перевагу аукціонному типу валютної торгівлі. Перевага укладання угод через брокерів є анонімність, безперервність процесу котирування, можливість пропонувати власні ціни. Брокерські операції – це валютні операції, які проводяться за допомогою певної ринкової структури. Обсяги брокерських валютних операцій постійно зростають і охоплюють вже майже третину валютних операцій. Брокерські фірми беруть за посередництво комісію.

Важливою характеристикою валютного ринку є рівень його інформаційної прозорості, а саме: доступність і якість інформації, механізм обробки її дилерами. Зазвичай, на централізованому ринку інформація про обсяги та курс, за яким укладалися угоди, є доступною і регулярно публікується. Отримати ці данні можна як безпосередньо на біржі, так і через електронну систему торгів.

Види операцій на валютних ринках. Валютно-фінансові відносини усередині будь-якої країни вимагають розрахунків тільки в національній валюті, що потрібно для захисту й забезпечення надійності її національної валюти. За цих умов відбувається обмін іноземної валюти на національному.

Конверсійні операції – це угоди агентів валютного ринку щодо купівлі-продажу певних сум грошей однієї країни на валюту іншої країни за погодженням курсом на певну дату.

Можна виділити такі цілі конверсійних операцій:

обмін валют при міжнародній торгівлі, здійснені туризму, інвестицій;

спекулятивні операції;

хеджування валютних ризиків.

Валютний ринок – це сукупність усіх конверсійний операцій, розрахунків і надання в позику іноземної валюти на певних умовах. Поточні конверсійні операції становлять основну частину валютних операцій.

Конверсійні операції поділяються на дві групи:

операції з негайною поставкою валюти або поточні конверсійні операції;

термінові валютні конверсійні операції.

Сутність валютної політики та політика валютного курсу.

Валютна політика - це насамперед політика валютного курсу. Сучасний етап розвитку грошово-валютних відносин характеризується множинністю валютних курсів. Відбувається постійний пошук найефективніших засобів стабілізації та регулювання валютних курсів.

Існує два основних види політики валютного курсу – фіксований і плаваючий, та їхні різновиди. Так системі золотого стандарту найбільше відповідали фіксовані валютні курси, для паперово-грошового обігу – плаваючі.

За класифікацією, схваленою МВФ у 1982 р., усі валюти країн світу залежно від ступеня свободи зміни їхніх курсів поділяються на валюти з фіксованим курсом, валюти з обмежено гнучким курсом і валюти з плаваючим курсом.

Фіксований валютний курс встановлюється державою. Уряд встановлює постійні фіксовані пропорції обміну національної валюти на іноземну і навпаки. Це забезпечує вільну купівлю і продаж національної валюти за цією ціною незалежно від того, хто здійснює валютно-платіжні операції. Даний режим передбачає, що уряд спроможний забезпечити продаж іноземної валюти у кількостях, потрібних для підтримання встановленого ним курсу. Для цього уряд повинен мати необхідні записи іноземної валюти.

Курс може фіксувати одним із таких способів:

Фіксація курсу до однієї валюти – прив’язка курсу національної валюти до курсу однієї з резервних валют (долар США , євро тощо).

Використання валюти іншої країни як законного платіжного засобу. У цьому випадку економія та трансакційних витратах з конвертації валют і сеньйоражу – витратах на друкування грошей – вважається більш важливою, ніж відсутність незалежної грошової політики.

Валютне правління – фіксація курсу національної валюти до іноземної, причому випуск національної валюти цілком забезпечений запасами іноземної (резервної) валюти.

Фіксація курсу спільної валюти до однієї іноземної валюти. Так, курс спільної валюти зони франка, що використовується 14 африканськими країнами, був зафіксований до французького франка.

Фіксація курсу національної валюти до валют країн – головних торгових партнерів. У цьому випадку країни звичайно підтримають запаси іноземних валют, до яких зафіксовано їхній курс, на повну суму емітованої національної валюти, що іноді дозволяє вважати цей фіксації курсу різновидом валютного правління.

Фіксація курсу до валютного композиту – прив’язка курсу національної валюти до курсів колективних грошових одиниць. таких як СДР, або до кошик валют країн – головних торгових партнерів.

Фіксація курсу, як правило, носить односторонній характер: факт фіксації малою країною курсу своєї валюти до валюти країни означає тільки те. що уряд малої країни засобами грошової політики