У результаті проведених досліджень у десятьох країнах світу та в 100 галузях виробництва було встановлено, що найбільш конкурентоспроможні транснаціональні компанії зазвичай не розкидані безсистемно по різних країнах, а мають тенденцію концентруватися в одній країні, а іноді і в одному регіоні. Це пояснюється просто. Одна або кілька фірм, досягаючи результату своєї діяльності, який дає можливість впливати на світовий ринок, поширюють свій позитивний вплив на своє найближче оточення: постачальників, споживачів і конкурентів. У свою чергу, успіхи оточення позитивно впливають на подальше зростання конкурентоспроможності даної компанії [12, с. 59].

Нині в науковій літературі визначено сім основних характеристик кластерів, комбінації яких може визначати вибір певної кластерної стратегії:

- географічна: побудова просторових кластерів економічної активності, починаючи від суто місцевих (наприклад садівництво в Нідерландах) до насправді глобальних (аерокосмічний кластер);

- горизонтальна: кілька галузей (секторів) можуть входити до більшого кластера (наприклад система мегакластерів в економіці Нідерландів);

- вертикальна: у кластерах можуть бути присутні суміжні етапи виробничого процесу. При цьому важливо, хто саме з учасників мережі є ініціатором і кінцевим виконавцем інновацій у межах кластера;

- латеральна: у кластері об’єднуються різні галузі (сектори), які можуть забезпечити економію за рахунок ефекту масштабу, що приводить до нових комбінацій (наприклад мультимедійний кластер);

- технологічна: сукупність галузей (секторів), що використовують аналогічну технологію (наприклад біотехнологічний кластер);

- фокусна: кластер фірм, зосереджених навколо одного центру - підприємства (фірми), науково-дослідного інституту або навчального закладу;

- якісна: тут важливим є питання не тільки про те, чи справді підприємства (фірми) співпрацюють, а й про те, яким чином вони це роблять. Мережа не завжди автоматично стимулює розвиток інновацій. Інколи в мережах, навпаки, пригнічуються інноваційні процеси та заохочується захисне поводження. Взаємозв’язки з постачальниками можуть стимулювати інноваційні процеси, але вони також можуть використовуватися для перекладання витрат на партнерів і обмеження їх у фінансовому відношенні. В останньому випадку мережі не будуть ні стабільними, ні стимулюючими.

У процесі впровадження кластерна модель спочатку використовувалась з метою вирішення проблем конкурентоспроможності. Нині кластерний підхід застосовується при вирішенні ширшого кола завдань, зокрема:

- як основа стимулювання інноваційної діяльності;

- під час аналізу конкурентоспроможності держави, регіону, галузі;

- як основа загальнодержавної промислової політики;

- під час розробки програм регіонального розвитку;

- як основа взаємодії усіх форм підприємництва.

Основою для розробки програм розбудови кластерів на регіональному рівні в Україні можуть бути агенції з регіонального розвитку, в яких важливу роль відіграє державна допомога. Саме ця ланка пов’язує національне бачення та стратегію економічного розвитку і регіональний потенціал, які можуть забезпечити реальний розвиток [3, c. 12].

В Україні концепцію галузевих кластерів почали застосувати на практиці у 1998 р. Проте в процесі її впровадження виникли проблеми щодо поширення концептуальних економічних і методичних знань про кластери, їх організацію та підтримку. У 2005 р. у чотирьох областях почалось активне впровадження кластерів, основні напрями діяльності яких було сконцентровано у таких областях:

- Хмельницькій (швейний, будівельний, харчовий, туристичний кластери, кластер зеленого туризму);

- Івано-Франківській (туристичний кластер, кластер виробників декоративного текстилю);

- Черкаській (кластер перевізників);

- Житомирській (кластер каменедобування та каменеобробки).

У нашій країні існує ряд суттєвих недоліків, які не просто заважають впровадженню новітніх стратегій розвитку регіонів, а й роблять це фактично неможливим. До таких недоліків необхідно віднести недосконалість законодавчої бази, показники сплати податків і перерозподіл бюджету. Крім того, помилковою є позиція органів влади щодо необхідності інвестування тільки в деякі основні галузі промисловості, які можуть стати двигунами капіталовкладень з боку зарубіжних інвесторів, і в подальшому це приведе до зростання внутрішнього валового продукту та забезпечить розвиток регіонів. Європейський досвід у сфері регіонального розвитку вже давно спростував таку позицію як неправильну [6, с. 481].

Можливість реалізації процесів регіонального розвитку не залежить безпосередньо від інституційної та адміністративно-територіальної організації. Такий розвиток може бути забезпечений із застосуванням простих принципів і методів за умов роботи усіх систем - від централізованих до децентралізованих.

Відповідно до ст. 3 Закону України “Про стимулювання розвитку регіонів” Кабінетом Міністрів України у 2006 р. затверджена Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2015 р., яка визначає ключові проблеми регіонального розвитку, пріоритети державної регіональної політики з точки зору загальнонаціональних потреб та інтересів [2, с. 2]. Державна регіональна політика має бути спрямована на створення умов для підвищення конкурентоспроможності регіонів як основи їх динамічного розвитку й усунення значних міжрегіональних диспропорцій.

Система реалізації регіонального розвитку з її планами та відповідними програмами (оперативні програми чи єдині програмні документи) - це універсальний засіб реалізації державної політики регіонального розвитку. Ця система являє собою правовий, адміністративний, технічний і фінансовий засіб здійснення програм і досягнення основних державних і регіональних цілей.

У планах і програмах розвитку визначаються основні державні цілі, що досягаються через надання конкретної фінансової підтримки у виконанні проектів, які можуть діяти як “важелі подальшого розвитку”. Отже, у них визначаються типи проектів, витрати та бенефіціари, що відповідають поставленим цілям.

Для виконання функцій арбітра, координатора всіх складових втілення стратегій регіонального розвитку Європейське співтовариство пішло шляхом створення агенцій регіонального розвитку. Так, у 2007 р. створено Міністерство регіонального розвитку України, яке має працювати за такими важливими напрямами, як:

- стратегічне планування;

- розробка та впровадження планів розвитку регіонів;

- сприяння розвитку євроінтеграційних процесів;

- проведення досліджень і аналізу розвитку регіонів та територіальних громад;

- обмін інформацією