2. Державна система антиінфляційних заходів

Тривалий час економічна наука і практика оцінювали інфляцію виключно негативно. Починаючи з 60-х років ставлення до інфляції дещо змінилося, стало диференційованим. Більшість економістів (зарубіжних і вітчизняних) визнала, що "повзуча" інфляція має позитивний вплив на соціально-економічний розвиток і тільки на вищих стадіях набуває руйнівного характеру. Тому і проблема боротьби з інфляцією набула характеру її регулювання з боку держави. Основна мета такого регулювання полягає в тому, щоб стримати інфляцію в розумних межах і не допустити розгону її темпів до розмірів, загрозливих для соціально-економічного життя суспільства.

Антиінфляційна політика – комплекс взаємопов’язаних напрямів, засобів та важелів держави й центрального банку країни з метою запобігання високих темпів інфляції та управління нею на незагрозливому для стабільності економічної системи рівні.

Антиінфляційна політика є важливим компонентом усього комплексу методів державного регулювання економіки країн ринкового господарства. Важливу роль у ній відіграє регулювання державних витрат і надходжень у державний бюджет. Так, якщо інфляція починає розвиватися високими темпами або має місце значний інфляційний розрив, то держава вдається до заходів, спрямованих на зменшення розмірів реальних доходів, чим досягається обмеження споживання, а отже, й попиту. Зменшення розмірів доходів здійснюється завдяки додатковому оподаткуванню. Через це скорочується попит не лише на предмети споживання, а й на широке коло товарів виробничого призначення, адже підприємці, щоб не допустити різкого зниження цін, скорочують виробництво, що призводить до зменшення попиту на сировину, паливо, матеріали. В результаті підприємці згортають свою інвестиційну діяльність, зменшується зайнятість населення.

Антиінфляційні заходи урядів щодо бюджетних надходжень, з одного боку, сприяють акумулюванню додаткових фінансових ресурсів у державній скарбниці, а з другого – призводять до погіршення господарської кон`юнктури та зростання безробіття.

1.1 Адаптаційна політика

З-поміж заходів антиінфляційної політики помітне місце посідають заходи, спрямовані не стільки на боротьбу з інфляцією, скільки на пристосування до неї. З таких можна назвати адаптаційну політику.

Адаптаційна політика — комплекс заходів держави, спрямованих на пристосування до інфляції та припинення інфляційних сподівань. Реалізується через індексацію доходів населення.

Індексація – це механізм, за допомогою якого заробітна плата, ціни і контракти частково чи повністю захищені від змін у загальному рівні цін.

Спричинене інфляцією підвищення цін неминуче веде до зниження доходів населення, особливо тих його верств, які не можуть захиститися від знецінення грошей. У зв'язку з цим виникає необхідність захисту інтересів населення через повну або часткову індексацію доходів шляхом підвищення заробітної плати працівників бюджетних установ, пенсій, грошових виплат і вкладів населення з урахуванням зростання цін. Така індексація може бути проведена як одноразово - при окремому підвищенні регульованих і фіксованих цін на споживчі товари і послуги, так і періодично - при безперервному їх зростанні. Періодичність індексації грошових доходів населення залежить від інфляційного порогу який у розвинених країнах визначається урядом за погодженням з профспілками. Така індексація не усуває інфляцію а лише пом'якшує її негативний вплив, але вона сама може перетворитися у потужний інфляційний фактор, якщо здійснюється в умовах бюджетного дефіциту, який фінансується за рахунок грошової емісії.

На поодинокому рівні індексація доходів здійснюється через колективний договір профспілки з асоціацією підприємців або з окремим підприємцем. Зростання заробітку ставиться в залежність від зростання інфляції. Так, в США 60% трудових контрактів конкретно і багатоваріантно застерігають зростання заробітку в залежності від темпу інфляції.

В Європі механізм антиінфляційної захищеності розповсюджений ще більше. Державне втручання та контроль за індексацією значно сильніше. Індексація ж доходів людей з фіксованою оплатою праці (для СНД – це 90 млн державних студентів, пенсіонерів, військових) має за мету не погіршити їхнє положення в порівнянні з зайнятими в поодиноких секторах. У випадку різких, неочікуваних стрибків цін на товари коефіцієнти індексації необхідно негайно переглядати. Навіть при дуже активній адаптаційній політиці уряду відставання індексації від фактичного зростання цін є неминучим.

Але не можна повністю індексувати економіку. За такої ситуації інфляція не буде ні для кого “реальною”, і можна буде, мабуть, ігнорувати її і зосередити увагу на зменшенні безробіття. Це виглядає як хороша ідея, але на практиці вона має серйозні вади. Повна індексація неможлива, бо вона гарантує певний рівень реальних доходів, що в такому разі просто не можуть бути отримані. Крім того, чим вища індексація, тим більших інфляційних потрясінь буде зазнавати економіка.

Високий процент індексування діє як великий мультиплікатор – він підсилює зовнішні потрясіння у цінах. Повна індексація – це шлях до галопування інфляції. Адаптація до інфляції, отже, містить парадокс: чим більше суспільство ізолює своїх членів від інфляції, тим нестабільнішою стає інфляція. Країни, що повністю індексували інфляцію (такі, як Бразилія), дійшли висновку, що практично неможливо викорінити інфляцію навіть через драконівські заходи.

Адаптаційна політика спрямована також на гасіння інфляційних очікувань, тобто на подолання страху суб'єктів економічної системи щодо безперервного подорожчання товарів і знецінення заощаджень. Стикаючись із постійним зростанням цін і намагаючись хоча б зберегти свій життєвий рівень, населення зменшує свої заощадження і збільшує поточний попит. Підвищення останнього викликає чергове зростання цін, яке посилює адаптивні інфляційні очікування. Таким чином утворюється надзвичайно небезпечний для економіки самопродукуючий механізм інфляції, який важко зупинити.

У таких умовах населення чекає від