Стосовно стратегії імпорту підприємства можна сказати, що імпорт зоорінтований на товари виробничого призначення, (частини для обладнання),сировину і матеріали для подальшої обробки і перетворення на товар (Додаток 7). Проводячи діяльність стосовно імпорту фірма враховує аспекти двох видів: процедурні і стратегічні.

Економічні відносини ВАТ «Івано - Франківськцемент» з Росією органічно узгоджуються з євроінтеграційним курсом нашої держави. Ці стратегічні стосунки мають базуються на принципах добросусідства, партнерства, рівності та взаємної вигоди. Росія є найбільшим торговим партнером, а ВАТ «Івано - Франківськцемент» у свою чергу є одним зі споживачів російських продуктів.

Стратегічним партнером підприємства ВАТ «Івано - Франківськцемент» є також Республікою Польща, співпраця з якою вже сьогодні може бути віднесена до базових цінностей сучасної Європи (Додаток 8).

Підприємство зацікавлене в подальшій лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків і з іншими країнами - учасницями СНД. Визначальним напрямом співпраці з ними є формування зони вільної торгівлі, що сприятиме інтенсифікації господарських взаємовідносин, активному обміну капіталом, товарами, послугами, робочою силою.

Значно більшого динамізму необхідно надати зовнішньоекономічним зв'язкам з іншими країнами Центральної та Південно-Східної Європи, для яких підприємство ВАТ «Івано - Франківськцемент» може стати перспективним і привабливим партнером (Додаток 9).

Розглянувши стратегію імпорту на підприємстві, можна зробити висновок, що керівництво фірми ретельно підходить до формування цієї стратегії, враховуючи всі переваги та недоліки. Менеджери перед її формуванням ретельно вивчають країн-імпортерів, всі економічні ризики, що зв’язані з імпортом: споживачів, традиції країни, споживчі якості продукту, валютні курси, що дає змогу нести найменші збитки.

3.1. Вплив макроекономічних факторів на розвиток підприємства.

Як зазначалося вище, у близькому майбутньому Україна може опинитися на порозі великої протекціоністської війни. Питання в тому, наскільки вона буде обґрунтована —для окремих підприємств.

Перша загроза від імпорту — перехід до від’ємного сальдо торгового балансу України: в такому разі країна змушена або брати позики на зовнішніх ринках, або залучати іноземний капітал шляхом продажу внутрішніх активів іноземцям.

Друга загроза — зниження темпів зростання економіки та втрата потенціалу її розвитку. Багато економістів говорять про те, що бурхливе зростання імпорту здатне спричинити зниження ВВП на кілька відсотків.

Третя небезпека імпорту, на якій полюбляють акцентувати професійні політики, — зростання економічної залежності [18,457].

Нарешті, остання загроза — нібито неможливість розвивати власне виробництво внаслідок засилля імпортних товарів.

Однак, на мою думку, для українських підприємств кожна з цих небезпек перебільшена. Передусім в умовах високих цін на метал і подальшого зростання попиту на сировинну продукцію перетворення на нетто-експортера Україні не загрожує ще кілька років. Навіть найпесимістичніші прогнози дослідних центрів говорять про те, що до 2007 року сальдо торгового балансу України залишиться позитивним. Щодо залежності вітчизняного виробника від зовнішніх ринків, то вона, безумовно, є. Однак останні кілька років відношення імпорту до ВВП поступово знижувалося і, за розрахунками експертів, спадатиме й надалі. Занепад національного товаровиробника — найскладніша проблема.

Одна з головних характерних бід для наших підприємств — намагання розвивати виробництво абичого будь-якою ціною у відриві від економічної доцільності і довгострокової вигоди.

Тут постає запитання: чому продукція багатьох галузей, де нібито мають домінувати ті самі національні товаровиробники, не витримує конкуренції з імпортом? Адже інакше звернення «національних» операторів ринку до влади втрачають сенс, попри заяви про високу якість вітчизняної продукції. Аналіз більшості споживчих ринків свідчить про те, що тільки-но попит на окремо взятому ринку починає перевищувати пропозицію, відразу ж з’являється іноземна продукція і захоплює левову частку ринку, а оператори нерозвинених ринків з трепетом очікують приходу чергового глобального інвестора.

Справа, напевно, в тому самому «захисті», часто далекому від економічної доцільності. Як засвідчила українська практика 90-х, наявність захисних заходів у формі імпортних квот і тарифів у більшості випадків є причиною подальшої стагнації «захищених» галузей, а не генератором їх зростання. Розрив господарських зв’язків після розпаду СРСР спричинив значне зниження внутрішнього попиту і, відповідно, звуження ринків збуту вітчизняної продукції. Виживання таких галузей, як харчова і алкогольна, захист яких часом був неможливий (припинити імпорт продукції харчової і легкої промисловості через польський кордон на початку 90-х не вдалося б ніякими адміністративними заходами), виявилося під запитанням.

Однак орієнтовані на кінцевого споживача галузі, що опинилися поза «державно-тарифним» захистом, зуміли витримати конкуренцію з боку імпортерів. Понад те, зі зростанням реальних доходів населення підприємства саме цих галузей змогли найбільш адекватно задовольнити зростаючий внутрішній попит. У результаті лідерам вітчизняного ринку в багатьох споживчих галузях вдалося витіснити імпорт, а в перспективі — вийти на міжнародні ринки або вигідно продати свої активи глобальним гравцям.

Водночас у галузей, що отримали преференції по відношенню до імпортерів (автомобільна, меблева, цукрова), стимулів для поліпшення якості продукції фактично не було. Зі зростанням внутрішнього попиту та підвищенням вимог споживачів якісний імпорт почав потроху витісняти з ринків вітчизняну продукцію та її виробників. Наявність захисних заходів дозволила зберегти на більшості великих радянських підприємств релікти менеджменту колишніх часів.

А враховуючи, що розміри таких підприємств нерідко зіставні з обсягами відповідних ринків, не дивно, що лобістський потенціал у керівництва підприємств залишався і залишається високим, що й призводило до вжиття державою протекціоністських заходів. Тож, по суті, за проблеми, які виникають унаслідок зростання імпорту, такі виробники мають завдячувати лише самим собі.

Єдиний справді вагомий аргумент протекціоністської політики держави — необхідність захищати галузі,