Ю саме до національних судів країни місця проведення арбітражу сторони мають звернутися для вчинення дій у виконання тих прав та обов’язків, які знаходяться поза компетенцією арбітражу (наприклад, для виклику свідків, які не бажають давати свідчення (Нідерланди, Данія); у деяких країнах (Велика Британія, Швейцарія) – для вжиття забезпечувальних заходів у випадку, якщо сторона не виконує таке розпорядження арбітражу добровільно тощо).

Ю арбітражне рішення може скасовуватися, як правило, тільки в суді країни арбітражу і на підставах, передбачених правом цієї країни. Це означає, що сторони під час вибору місця арбітражу мають звернути увагу на той факт, що, незважаючи на деяку уніфікацію національних законодавств у зв’язку з прийняттям арбітражних законів, заснованих на Типовому Законі, підстави для скасування судом арбітражних рішень можуть відрізнятися і право конкретної країни може передбачати більш сприятливі умови для сторони, що програла, для успішного клопотання про скасування арбітражного рішення, ніж це припускається Женевською Конвенцією 1961 р. про міжнародний комерційний арбітраж або Типовим Законом. З іншого боку, законодавства деяких країн (наприклад, Швейцарії) припускають укладання сторонами угоди про повне або часткове виключення підстав для скасування судом арбітражного рішення.

Ю продуманий вибір місця арбітражу забезпечує і застосування Нью-Йоркської конвенції, сторонами якої на жовтень  р. є 134 країни. Неможливість виконати арбітражне рішення позбавляє сенсу весь арбітражний процес. Тому питанню виконання рішення необхідно приділяти серйозну увагу при виборі місця арбітражу. Вибір країни, яка є учасницею Нью-Йоркської конвенції, є дуже важливим для того, щоб мати можливість привести арбітражне рішення у виконання, адже країна, яка є місцем арбітражу, визначатиме “національність” рішення. Нью-Йоркська конвенція забезпечує юридичні підстави для взаємного визнання та виконання арбітражних рішень країнами-учасницями, адже вона містить застереження про взаємність, згідно з яким положення Конвенції застосовуватимуться лише у випадку винесення арбітражного рішення на території країни-учасниці цієї Конвенції. Тому в усіх випадках слід простежити, щоб місцем арбітражу не стала країна, яка не є учасницею Конвенції (наприклад, Ірак).

Якщо сторони не погодили місце проведення арбітражу, воно визначається арбітражем з урахуванням обставин справи, зокрема, чинник зручності для сторін.

В арбітражному застереженні ad hoc місце арбітражу відіграє ще важливішу роль. Оскільки в арбітражі ad hoc відсутній орган, який забезпечує формування складу арбітражного суду та вирішення інших питань, необхідних для здійснення арбітражного процесу, роль такого органу можуть виконувати або суди, або інші органи – голова Торгово-промислової палати або інші особи, визначені законодавством країни місця арбітражу. Такі органи можуть допомогти у призначенні арбітра за сторону, яка ухиляється від призначення свого арбітра, тобто вони сприяють формуванню необхідних передумов для початку роботи арбітражу. Проте будь-яке сприяння надається тільки в тому випадку, якщо місце арбітражу знаходиться в цій країні, тобто якщо на нього поширюється місцеве арбітражне законодавство.

Якщо сторони не визначили порядок формування арбітражного суду і не зазначили місце арбітражу в арбітражному застереженні, одним із можливих засобів, що залишається заінтересованій стороні для ініціювання арбітражного процесу, є звернення до механізму, закладеного в Європейській конвенції з міжнародного комерційного арбітражу 1961 р., учасниками якої є 26 держав, зокрема Україна. Відповідно до положень пунктів 2–7 ст. цієї Конвенції голова Торгової палати країни відповідача (а в деяких випадках – Спеціальний комітет) має певні повноваження, якими він наділяється з тим, щоб заповнити прогалини арбітражної угоди (визначення виду арбітражу, призначення арбітра, визначення місця арбітражного розгляду та правил арбітражного провадження).

При виборі місця арбітражу сторони мають уникати юрисдикцій, які обмежують автономію сторін у визначенні процедурних питань, або таких, що мають обов’язкові процедурні правила, які не відповідають інтересам сторін. Також треба уникати країн, законодавство та суди яких надмірно втручаються в арбітражний процес. Важливим є розумний баланс між підтримкою суду (наприклад, для захисту власності, виклику свідків) та небажаним судовим втручанням (наприклад, заборона арбітражного провадження).

Слід також уникати країн, законодавство яких дозволяє оскаржувати арбітражне рішення по суті суперечки або надмірно сприяє скасуванню рішення на підставах, які не передбачені Нью-Йоркською конвенцією. Необхідно також мати на увазі, що законодавство деяких країн передбачає право сторін виключити можливість оскарження арбітражного рішення за певних умов (наприклад, Швейцарія, Бельгія, Велика Британія, Туніс). Зауважимо, що в деяких країнах можуть існувати обмеження щодо вибору юриста або арбітрів. Сторони не мають обмежуватися у виборі юриста вимогою законодавства, згідно з якою юрист має бути громадянином країни місця арбітражу або мати місцевий документ, що засвідчує право на зайняття адвокатською діяльністю. Сторонам також необхідно мати необмежений доступ до якнайширшого вибору міжнародних арбітрів та не бути примушеними вибирати тільки місцевих арбітрів, як, наприклад, у Китаї, або тільки арбітрів з певним віросповіданням, як це має місце у деяких арабських країнах, де арбітр, за окремими виключеннями, має бути мусульманином та знати Шаріат [18, c.38].

Рекомендується при виборі місця арбітражу уникати таких країн, де законодавство, що застосовується до міжнародного арбітражу, є застарілим, неясним, суперечливим та складним для застосування. При цьому визначальним чинником для проведення міжнародного арбітражу є сприйняття країною Типового Закону як такого, що здобув визнання міжнародної спільноти.

Зазначу, що на Типовому Законі ЮНСІТРАЛ про міжнародний комерційний арбітраж базується законодавство Австралії, Азербайджану, Бахрейну, Бєларусі, Бермудів, Болгарії, Канади, Хорватії, Кіпру, Єгипту, Німеччини, Греції, Гватемали, Гонконгу, Індії, Ірану, Ірландії, Йорданії, Кенії, Литви, Макау (спеціальний адміністративний регіон Китаю), Мадагаскару, Мальти, Мексики,