Планувалося уніфікувати все приватне право, щоб згодом створити єдиний Цивільний кодекс. Етапами до планованого створення цього кодексу стала уніфікація окремих галузей права власності і зобов'язального права. Зокрема, був розроблений законопроект про продаж рухомого майна (у Швеції набрав чин-ності в 1905 p., у Данії — у 1906 p., у Норвегії — у 1907 р., в Ісландії — у 1922 p.).

Результатом правового співробітництва північноєвропейських країн стало прийняття законів про договори, які мають єдину концепцію. Закон про договори та інші законні операції в інсти-тутах права власності і зобов'язального права набрав чинності у Швеції, Данії, Норвегії з 1915 по 1918 pp., у Фінляндії — у 1929 р. На зразок датського законодавства створено ісландські зако-ни про договори (1936 p.) і про купівлю-продаж (1922 p.). Отже, у скандинавських країнах склалося єдине договірне право.

Інтеграційні процеси в межах північноєвропейського права продовжуються й дотепер. Уніфікацію змістів інститутів, підгалузей і галузей права стимулює створення в 1952 p. Північного союзу (Швеція, Данія, Ісландія, Норвегія, Фінляндія). Закони, що готуються комісіями експертів для країн у рамках цього со-юзу, нерідко є ідентичними або дуже близькими. Особливо це стосується шлюбно-сімейного законодавства (рівність чоловіка і дружини, відмова від принципу вини як головної підстави ро-зірвання шлюбу, зрівняння в правах дітей, народжених поза шлюбом, та ін.), законів про компанії, договори, делікти тощо.

Північноєвропейське право впливає на правові системи кра-їн Балтії. Процесу втягнення цих країн в орбіту впливу сканди-навського права сприяють інтеграційні процеси у сфері політи-ки та економіки, поява спільних міждержавних структур. Так, з орієнтацією на скандинавське право в Литві в 1990 p. прийня-тий закон про малі підприємства, у 1992 p. — постанова уряду про збільшення статутного капіталу державних акціонерних під-приємств за рахунок власних ресурсів, у 1994 p. — закони про акціонерні товариства, про державні підприємства і підприємс-тва самоврядування та ін.

3.6 Відповідність положення Закону Ураїни «Про міжнародні договори» 2004 року до положень Віденської конвенції

У національне законодавство України про міжнародні договори входять такі нормативно-правові акти:

Ю Конституція України від 28 червня 1996 року [1];

Ю Закон України від 10 грудня 1991 року «Про дію міжнародних договорів на території України»;

Ю Постанова Кабінету Міністрів України від 17 червня 1994 р. №422 «Про затвердження Положення про порядок укладання, виконання і денонсації міжнародних договорів України міжвідомчого характеру» та ін.

Ю Закон України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні договори» [16];

Прийняття Конституції України 1996 року стало важливою соціально-політичною подією, що мала не тільки внутрішньодержавний, але і міжнародний аспект.

Одним з суттєвих аргументів, що підтверджують такий міжнародний аспект, стала конституційна регламентація міжнародних договорів України, що визначає її правове поводження на міжнародній арені.

У статті 9 Конституції України закріплено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України [1].

Тут же міститься положення про те, що укладання міжнародних договорів, що суперечать Конституції України, можливо тільки після внесення відповідних змін у Конституцію України.

Якщо ці положення можна назвати статутарними, то інші статті Конституції України містять у собі положення, що, швидше за все, мають процесуальний характер. Так, стаття 26 Конституції містить вказівку на те, що права, свободи, а також обов'язки іноземців і апатридів, що знаходяться в Україні на законних підставах, можуть бути обмежені міжнародними договорами України; стаття 32 Конституції закріплює повноваження Верховної Ради України на надання у встановлений термін згоди на обов'язковість міжнародних договорів України і денонсацію міжнародних договорів України [1]; у статті 106 Конституції закріплені права Президента України на ведення переговорів і укладання міжнародних договорів України. Нарешті, у статті 151 Конституції України закріплені права Конституційного Суду України на надання висновку про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться у Верховну Раду України для дачі згоди на їхню обов'язковість.

Слід зазначити, що, виходячи з конституційних положень, міжнародні договори однозначно є частиною національного законодавства України. Це витікає і з Закону України від 10 грудня 1991 року «Про дію міжнародних договорів на території України», відповідно до якого укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори складають невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Проте з зазначених положень не можна зробити висновок про те, чи володіють норми міжнародного договору (тобто по суті норми міжнародного права) пріоритетом стосовно норм національного законодавства. Закладений у Конституції і Законі механізм їхньої імплементації (трансформація у формі прямої рецепції) включає їх у національне законодавство та нівелює їхню пріоритетність.

Слід мати на увазі, що в поточному законодавстві України укладений інший механізм імплементації. Наприклад, у Законі України «Про внесення змін і доповнень у Закон України «Про плату за землю» від 19 вересня 1996 року, і інших закріплене положення про те, що якщо міжнародним договором України встановлені інші правила, ніж ті, що визначені дійсним Законом, то застосовуються правила міжнародного договору.

У блок національного законодавства, що регламентує порядок укладання, виконання і денонсації міжнародних договорів України, входить Закон України «Про міжнародні договори України», прийнятий Верховною Радою України 29 червня 2004 року.

. Саме в цьому законодавчому акті, у порівнянні з іншими нормативно-правовими актами, докладно розроблені і закріплені положення профільного характеру, що характеризують сприйняття Україною норм права міжнародних договорів, а також національні особливості такого сприйняття.

Відповідно до Преамбули Закон України від