9. Об'єднання правових систем скандинавських країн в одну групу (підтип) обумовлено спільністю їх генези і сучасного роз-витку. Регіонами поширення північноєвропейського права є Швеція, Норвегія, Данія, Фінляндія, Ісландія. Географічне вони близькі до країн романо-германського типу правової системи. Основними джерелами (формами) права скандинавських країн є такі: 1). Закони. Поділяються на конституційні і звичайні. 2). Підзаконні акти, прийняті урядом у порядку делегованого законодавства (у Швеції їх кількість перевищує кількість зако-нів, прийнятих парламентом-риксдагом). 3). Підзаконні акти міністерств і відомств. 4). Правовий звичай, Визнається допоміжним юридичним джерелом права. Здебільшого застосовується у сфері торгового і морського права. Посилання на звичай включаються у тексти відповідних договорів.На території Гренландії місцевий правовий звичай почасти діє у сфері цивільно-правових відносин поряд із датськими за-конами. Він регулює правові наслідки шлюбу. До прийняття Кри-мінального кодексу 1954 р. у Гренландії застосовувалися звичаї, що ґрунтувалися на усних переказах. У Ісландії зберегли зна-чення правові звичаї стародавнього походження, зібрані у «гра-гас». 5). Судовий прецедент. Є важливим і не завжди тільки допо-міжним джерелом права. Його роль є особливо значною в Данії і Норвегії, менше — у Швеції. Пояснюється це тим, що в Данії і Норвегії деякі правові інститути в сфері цивільного обороту, цивільних правопорушень законодавче не врегульовано. У Да-нії, наприклад, є деякі важливі законодавчі акти (закони про реєстрацію земель 1926 р., про купівлю-продаж товарів 1906 p., про страхування 1930 р., про торгівлю 1966 p.), проте цивільно-правові відносини регулюються переважно нормами прецедентного права. Закони також зазнали впливу прецедентного права. У них не визнається форма укладення договорів. Через відсут-ність законодавчих актів про цивільні правопорушення застосо-вуються норми прецедентного права, побудовані на принципі винної відповідальності. Ці норми лише у виключних випадках припускають відповідальність за дії інших осіб. 6). Принципи права. Використовуються як джерело права при розгляді конкретної справи

10. У національне законодавство України про міжнародні договори входять такі нормативно-правові акти: — Конституція України від 28 червня 1996 року; — Закон України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні договори»; Закон України від 10 грудня 1991 року «Про дію міжнародних договорів на території України»; — Постанова Кабінету Міністрів України від 17 червня 1994 р. №422 «Про затвердження Положення про порядок укладання, виконання і денонсації міжнародних договорів України міжвідомчого характеру» та ін. Загальний нагляд за виконанням міжнародних договорів України здійснює МЗС України. За вимогою органів, що застосовують міжнародні договори України, МЗС України повинний надати офіційну інформацію щодо питань, що виникають у зв'язку з виконанням міжнародного договору України. У разі неналежного виконання зобов'язань, узятих на себе за міжнародними договорами Українською Стороною, МЗС України інформує про це Президента України або Уряд України для прийняття необхідних заходів

11. Характер Закону України 2004 року «Про міжнародні договори України» підтверджує і детальну регламентацію основних положень з виконання міжнародних договорів України, що включають у себе дотримання і забезпечення їх виконання, загальний нагляд за виконанням міжнародних договорів України і заходи, що приймаються у разі порушення міжнародного договору України іншими його учасниками.

Список використаної літератури

1. Конституція України 1996 р.

2. Статут Організації Об”єднаних Націй 1945 р.

3. Статут Міжнародного Суду Справедливості 1945 р.

4. Загальна декларація прав людини 1948 р.

5. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р.

6. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р.

7. Конвенція про право міжнародних договорів 1969 р.

8. Віденська конвенція про правонаступництво держав по відношенню до договорів 1978 р.

9. Конвенція про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього 1948 р.

10. Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства 1968 р.

11. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання 1984 р.

12. Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 р. та Проколи І і ІІ до Женевських конвенцій.

13. Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р.

14. Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р.

15. Конвенція з морського права 1982 р.

16. Закон України “Про міжнародні договори України” від 29.06.2004 р.

17. Закон України “Про державний кордон України” від 4.11.1991 р.

18. Антонович М.М. Міжнародне публічне право: Навчальний посібник. – К.: КМ Академія, 2003. – 308 с.

19. Беджауи М. Международный Суд ООН: прошлое и будущее/ Московский журнал международного права, 1995, № 2, с. 42.

20. Бирюков П.Н. Международное право. Учебное пособие. - М.: Юристъ. 1998

21. Блищенко И. П. Дипломатическое право: Учеб. пособие. -2-е изд., испр. и доп. -М.: Высш. шк., 1990. -287 с.

22. Буткевич В.Г., Мицик В.В., Задорожній О.В. Міжнародне право. Основи теорії: Підручник / За ред. В.Г. Буткевича. – К.: Либідь, 2002. – 608 с.

23. Бруз В.С. ООН і врегулювання міжнародних конфліктів. - К.: Либідь, 1995. - 111 с.

24. Васильєва-Чекаленко Л.Д. Україна в міжнародних відносинах (1944-1996). - К.: Освіта, 1998. - 176 с.

25. Вельяминов Г.М. Международное экономическое право и процесс (Академический курс): Учебник. - М.: Волтерс Клувер, 2004

26. Георгіца А.З. Міжнародне публічне право. В 2 кн. - Чернівці: Рута, 1995.

27. Гроций Г. О праве войны и мира. Три книги. Москва, 1956

28. Дахно І.І. Міжнародне економічне право: Курс лекцій. — 2-ге вид., стереотип. —  К.: МАУП, 2003. —  160 с

29. Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е. Європейське право