Вибірковість форм та змісту міжнародних договорів, у яких УРСР виступала як окрема сторона, були продиктовані інтересами і тактикою політики СРСР як до інших держав, так і ставленням до України. Цією політикою уряд СРСР мав на меті кількісно зміцнити радянську присутність у міжнародних дипломатичних зв’язках і паралельно підтримувати фікцію міжнародно-правового суверенітету УРСР.

Як бачимо, Україна фактично була позбавлена ініціативи й вільного проведення дипломатичних переговорів і, що особливо важливо, вирішального значення як при укладенні, так і виконанні підписаних нею міжнародних договорів. 

Отже, сучасне міжнародне право, що склалося і розвивається після Другої світової війни, істотно відрізняється від міжнародного права попереднього періоду. Воно, зокрема, передбачає певну систему підтримки міжнародного світу зусиллями міжнародного співтовариства держав, систему колективної міжнародної безпеки.

В основі цієї системи лежить заборона використання озброєної сили у відносинах між державами і її вживання лише в загальних інтересах всіх держав і народів за рішенням Організації Об'єднаних Націй в особі її Ради Безпеки в цілях підтримки або відновлення міжнародного миру.

Проте в реальній міжнародній дійсності такий правопорядок істотно порушувався. Більш того, на дорогу агресії встали ряд держав — постійних членів Ради Безпеки, що в корені підриває засади сучасного міжнародного правопорядку.

Розділ 2. Положення Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., щодо застосування застережень

2.1. Укладення Віденської конвенції та позиції учасників переговорного процесу щодо положень про застереження в Конвенції

Конвенцію ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Віденська конвенція) було укладено в 1980 році [8]. Вона є результатом тривалої роботи декількох міжнародних неурядових організацій, у першу чергу Комісії ООН з права міжнародної торгівлі й Міжнародного інституту з уніфікації приватного права. Конвенція набрала чинності 1 січня 1988 року. Для України вона Діє з 1 лютого 1991 року.

Головна мета Конвенції – сприяти уніфікації приватного права різних країн. Вона жодною мірою не покликана примусово встановлювати єдині стандарти для договорів купівлі-продажу товарів. Сторони міжнародного договору купівлі-продажу можуть відійти від будь-якого положення Конвенції або навіть від Конвенції в цілому.

Мета Конвенції – зменшити можливі спори, непорозуміння і труднощі, викликані розбіжностями у правових системах. Наприклад, якщо сторони в переговорах не можуть вирішити, яке право буде застосоване до їхньої угоди, вони можуть використовувати Віденську конвенцію [31, c.102].

Учасниками Віденської конвенції являються більше 30 країн. До них відносяться Австрія, Китай, Німеччина, Італія, Польща, Швейцарія, США, Ірак, Франція та ін. На території України Конвенція вступила в дію з 1 лютого 1991 року.

Віденська конвенція складається з чотирьох частин і 101 статті, в яких докладно визначається порядок підписання договору міжнародної купівлі-продажу (частина ІІ) і його основні умови (частина III). Треба мати на увазі, що Віденська конвенція не регламентує всі аспекти міжнародної купівлі-продажу.

Значення даної Конвенції полягає в усуненні значних розбіжностей в національних законодавствах, що регулюють міжнародну купівлю-продаж товарів; визначенні рис міжнародного характеру договору; встановленні переліку видів договорів і послуг, на які не розповсюджується її дія; визначенні головних прав і обов'язків сторін за договором; встановленні форми контракту купівлі-продажу; визначенні засобів правового захисту у випадку порушення договору продавцем чи покупцем та ін.

Разом з тим Віденська конвенція носить диспозитивний характер. Це означає, що сторони можуть в договорі відступити від будь-якого положення Конвенції чи змінити його дії. І це повинно бути вказано в контракті. Якщо в контракті купівлі-продажу таких відступів не передбачено, до нього повинні використовуватись норми Віденської конвенції 1980 р. Застосування її обмежується договорами купівлі-продажу між сторонами, комерційні підприємства яких знаходяться на території різних договірних держав, чи випадками, коли до договору застосовне право держави учасника Конвенції. Варто враховувати ту обставину, що Віденська конвенція 1980 р. не регламентує всі аспекти міжнародної купівлі-продажу. Вона визначає спеціальні торгові терміни у відношенні постачання товарів і способів визначення ціни, а також перехід права власності на товар.

Відповідно до ст. 2 Віденської конвенції 1969 p., міжнародний договір - це "міжнародна угода, яка укладена державами у письмовій формі і регулюється міжнародним правом".

Віденська конвенція стосується таких питань [37, c.353]:

Ю що потрібно для того, щоб угода вважалася укладеною;

Ю коли вважається, що сторона договору виконала усі свої зобов'язання, що виникли в результаті укладання договору;

Ю наслідки невиконання договору;

Ю неможливість виконання.

Віденська конвенція застосовується сторонами, якщо вони:

1) прямо не вказали в договорі, що Конвенція або якась її частина до них не застосовується,

2) сторони договору знаходяться в двох різних державах:- для обох цих держав Конвенція набрала сили, або- для однієї з цих держав Конвенція набрала сили і сторони домовилися про те, що до їхньої угоди застосується саме право цієї держави, або- для однієї з цих держав Конвенція набрала сили, і за нормами міжнародного приватного права застосовуваним до угоди є право цієї держави.

2.2 Характеристика норм Конвенції щодо застережень та механізм застосування таких норм

Віденська конвенція складається із восьми частин, в якій об’єднано 86 статей. Ця конвенція застосовується до договорів, які вкладаються між однією або кількома державами і однією або кількома міжнародними організаціями. Крім того, вона регулює договори, які укладаються між міжнародними організаціями [8].

Право укладення цих договорів від імені держави надається особі, яка має відповідні повноваження, або особам, які представляють свою державу і яким немає потреби мати