Методи дослідження: описовий, порівняльний та структурний.

Структура роботи. Дана робота складається із вступу, трьох розділів, висновку, списку використаної літератури та додатків.

РОЗДІЛ 1 ОСНОВНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ФІНАНСОВОЇ ПОЛІТИКИ В РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ

1.1 Сутність, функції та необхідність розвитку соціальної сфери

Як суспільно-історичний феномен, соціальна сфера пройшла тривалий шлях розвитку. Формування передумов становлення соціальної сфери пов'язується з низкою дослідників (С.В.Тетерський, Є.І.Холостова, П.Д.Павленок, В.І.Курбатов) iз виникненням благодійності. Благодійність – це прояв співчуття до ближнього, надання приватними особами матеріальної допомоги нужденним. Своїм корінням вона сягає глибокої давнини. Співчутливе ставлення до бідних і вбогих, різноманітні найпростіші форми благодійництва, головним чином роздача їжі й одягу, входили у звичаї східних слов'ян і були розповсюдженими ще в VII-VIII ст. ст., тобто у період існування союзів племінних князівств [36, 127].

Перший період історії становлення соціальної сфери хронологічно пов'язують iз виникненням у IХ ст. Древньоруської держави й утвердженням християнства як державної релігії (988 р.), коли надання допомоги хворим, убогим та іншим нужденним верствам населення стало однією iз форм реалізації християнської заповіді любові до ближнього.

Другий період. Традиції княжої благодійності у ХІІ-ХІІІ ст. ст. розвинулися в історії південно-західного Галицько-Волинського князівства. Серед галицьких князів особливим благодійництвом прославилися Ярослав Осмомисл, Данило Галицький і Володимир Волинський. У цілому після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство слугувало опорою української державності. У цій ролі воно перейняло велику частку київської культурно-освітньої спадщини, тим самим зберігши в українців почуття культурної ідентичності, у тому числi відновивши основні напрями соціальної благодійності.

Третій перiод розвитку соцiальної сфери припадає на час входження України до складу Речі Посполитої. З ХVІ ст. осередками відродження православ'я, а отже, і організованої благодійницької діяльності стають братства [33, 9]. Вони завоювали повагу й широку популярність, опікуючися вдовами й сиротами своїх померлих членів, підтримуючи шпиталі й надаючи своїм членам безвідсоткові позики. Іншим напрямом соціально-благодійницької діяльності братств стала освітня справа і, зокрема, відкриття шкіл та організація в них безплатного навчання при досить демократичному шкільному устрої (школи були відкриті для всіх верств населення).

Оцінюючи висвітлену інформацію щодо перших трьох періодів соціальної сфери в Україні бiльше як характеристику передумов її становлення, зазначу, що організаційне і законодавче оформлення соціальної сфери в Україні починається з другої половини ХVII ст., що знаменувало четвертий етап становлення соціальної сфери. Саме в цей час внаслiдок посилення центральної влади поряд iз церковною, приватною благодійністю, зокрема благодійністю окремих культурних осередків-братств, козацьких угруповань, набирає силу процес оформлення державної допомоги.

Особливо активно розвивається соціальна сфера у першій чверті XVIII ст., що позначило п'ятий етап. Однак в цей період, з одного боку, активно формується державна політика, спрямована на надання матеріальної та іншої допомоги нужденним, створюється мережа світських соціальних установ, а з іншого – виходять такі закони, як, наприклад, "Про заборону жебрацтва" (1712) та "Про визначення жебраків соціальне небезпечним елементом" (1721), що, власне, стало деякою суперечністю цього етапу соціальної сфери. Так чи інакше, а саме за петровських часiв було закладено фундамент інституту соціальної сфери і здійснено значний крок вперед у підвищенні ролі державного регулювання щодо організації допомоги [19, 49].

Однак суперечністю періоду стало те, що державні соціальні установи були спроможними надати допомогу лише частині нужденних. Тому уряд сприяв виникненню філантропічного напряму – різноманітних товариств, що підтримували як церковну, так і приватну благодійність.

Отже, в Україні у першій половині XIX ст. було створено державну систему соціального захисту, яка підпорядковувалася спеціальним адміністративно-управлінським органам і складалася переважно з благодійних установ закритого типу. Водночас розширилася діяльність філантропічних товариств і приватних благодійників.

Шостий етап становлення соціальної сфери пов'язаний iз скасуванням кріпосного права (1861). Ця подія стала передумовою і основою широких реформаторських процесів. Утвердження нових соціально-економічних відносин вимагало коректування сталих підходів в управлінні соціальною сферою, зумовило необхідність відпрацювання нових принципів, форм і методів благодійності. Серед оновлених принципів соціальної роботи виділяємо такі:

1. Заперечення жорсткої бюрократичної опіки соціального захисту.

2. Децентралізація управління справою допомоги нужденним.

3. Створення умов для розвитку місцевої ініціативи й самодіяльності в цій сфері громадського життя.

Активно розвивається в цей період і приватна благодійність. Відомі українські підприємці Терещенки, Симиренки, Ханенки, Бобринські, Бродські, Гальперіни жертвували значні суми на лікарні, богадільні, училища та інші благодійні установи.

Характерною рисою другої половини XIX ст. став розвиток церковнопарафіяльної благодійності. Урядовий закон 1864 р. про парафіяльні попечительства поклав початок новому періоду церковно-парафіяльної благодійності. Одним із її завдань стало початкове навчання дітей і устаткування благодійних закладів. Фінансувалися ці заходи головним чином за рахунок добровільних унесків парафіян.

Саме в цей період почала складатися і система соціального забезпечення. Так, у 1903 р. вийшов урядовий закон "Про винагороду потерпілих унаслідок нещасних випадків робітників і службовців на підприємствах фабрично-заводської, гірничо-видобувної промисловості". Цей закон передбачав нарахування пенсій або надання одноразової допомоги внаслідок травми, отриманої на виробництві, чи тимчасової втрати працездатності у зв'язку із виробничими обставинами. Іншим напрямом соціального забезпечення в цей час стало нарахування пенсій службовцям цивільних і військових відомств. При цьому передбачалася залежність розміру пенсій від вислуги років, військового чину, посади.

Отже, саме iз другої половини XIX ст. в Україні відбуваються істотні зміни щодо розуміння соціальної сфери. Децентралізація управління соціальною сферою, передача значної частини функцій призріння земським і міським органам самоврядування, широке залучення громадськості до організації допомоги нужденним, урядове заохочення благодійників та низка інших підходів до розвитку соціальної роботи забезпечили якісно