Останнім часом урядовці широко і кон’юнктурно використовують для реклами своїх економічних досягнень факт суттєвого зростання середньої заробітної плати, який, не виключено, є лише наслідком легалізації її певної частини, при одночасному замовчуванні такого більш суттєвого і загрозливого для соціально-економічного розвитку країни явища, як постійне зменшення частки заробітної плати у доходах населення. Тенденція співвідношення часток заробітної плати і соціальної допомоги у доходах населення вкрай негативна: 42,7% до 38,6% у 2003 році проти 60,2% до 26,5% у 1990 році. Якщо у 1990 році доходи населення від заробітної плати у 2,3 раза перевищували їхні доходи, отримані у вигляді різноманітних соціальних допомог, пільг і компенсацій, то у 2003 році – лише в 1,1 раза, тобто вони зрівнялись!

Втім, уряд надмірно захоплений проблемою розподілу, щоб вникати у сутність явищ. Передбачається “запровадити систему надання адресної допомоги малозабезпеченим та соціально незахищеним громадянам та підвищити ефективність соціальних трансфертів населенню шляхом використання науково обґрунтованої методології під час визначення розміру соціальних виплат”. Як бачимо, ніхто й не думає про зменшення соціальних трансфертів, навпаки, планується науково обґрунтувати тупиковий шлях використання бюджетних ресурсів і соціально-економічного розвитку держави [44, 9].

Передбачається “поліпшити умови для розвитку соціальної і гуманітарної сфери шляхом збільшення обсягів видатків на соціальний захист населення, охорону здоров’я та освіту, підвищити ефективність їх використання, зокрема через удосконалення механізму розподілу міжбюджетних трансфертів”. І знову загальна декларація. І знову “удосконалення механізму перерозподілу трансфертів”. По-перше, саме тут уряду доречно було б згадати про таке наболіле питання, як відновлення міжтарифних співвідношень в оплаті праці, якщо уряд дійсно проголошує тезу про розвиток гуманітарної сфери. По-друге, потрібно було б уточнити величину бюджетних ресурсів, які спрямовуються на освіту, науку та охорону здоров’я. Нагадаємо, що з часів появи у Державному бюджеті Спеціального фонду до бюджетних призначень Міністерству освіти і науки з року в рік зараховуються кошти, які студенти (чи їхні батьки) сплачують вузам за навчання, і кошти, які академічні інститути і вузи отримують за виконані роботи та надані послуги, до бюджетних призначень Міністерству охорони здоров’я – кошти, які хворі сплачують лікарняним закладам за отримані послуги. Перелічені кошти ніякого відношення до бюджету не мають. Це штучне, притому свідоме завищення розміру бюджету та соціальної його складової зокрема. Йдеться, між іншим, про солідні суми.

Найболючіше питання соціальної політики в Україні сьогодні – діти. Але в Основних напрямах навіть таке слово відсутнє. Скорочення чисельності населення відбувається переважно внаслідок зменшення народжуваності. При цьому дитяча смертність залишається надмірною: лише за перший квартал цього року померла 961 дитина до одного року, що на 17 немовлят більше, ніж за відповідний період минулого року. Вдумаємось: майже кожне соте немовля вмирає до одного року! Сьогодні питання усиновлення українських дітей централізоване у Міністерстві освіти і науки, але що знає суспільство про стан справ там? Тому, на мою думку, потрібно у розділі соціальної політики бюджетної резолюції зобов’язати Міністерство освіти і науки щоквартально оприлюднювати дані про кількість дітей, які залишились без батьків (чи яких залишили батьки), де і як вони утримуються, скільки з них і ким усиновлено, яка їхня, до речі, подальша доля, які кошти виділяє держава на “утримання” свого майбутнього тощо. А скільки в Україні безпритульних дітей і хто ними опікується?..[41, 21]

Кабінет Міністрів проявив чіткість і послідовність лише в одному – в ухилянні від визначення будь-яких конкретних орієнтирів соціальної політики на 2006 рік. Втім, це зрозуміло: уряд країни, де виробляється валового внутрішнього продукту менше ніж на 500 грн в місяць на людину, трохи більше половини якого спрямовується на особисте споживання (що не забезпечує навіть прожитковий мінімум!), не може мати реальну програму забезпечення належного життя своїх громадян.[37, 242]

1.3 Склад і структура місцевих фінансів

Однією з важливих передумов побудови демократичної держави є самостійність і незалежність органів місцевого самоврядування. Європейська хартія про місцеве самоврядування передбачає його відокремлення від державної влади, повну незалежність і самостійність у здійсненні покладених на нього функцій в межах своєї компетенції. Але ряд важливих питань реального забезпечення незалежності та самостійності органів місцевого самоврядування ще чекають вирішення. Це стосується фінансової бази місцевого самоврядування.

Визначальним є фінансовий бік економічної самостійності місцевих органів влади. Від фінансових можливостей залежать реальні владні функції [38, 294].

Не можна бути справді, а не формально самостійним, будучи залежним у фінансовому відношенні.

Ступінь фінансової самостійності місцевих органів влади характеризує незалежність держави в цілому, потенційні можливості її економічного розвитку, рівень демократичних прав і свобод громадян. Держава не може успішно розвиватись і процвітати, не даючи гарантій фінансової незалежності місцевим органам влади.

Склад місцевих бюджетів відображає територіальний поділ країни в Україні – області, райони, поселення. Відповідно місцеві бюджети поділяють на дві групи [6, 55]:

· централізовані (обласні, районні, міські);

· бюджети базового рівня(сіл, селищ, міст, міських районів)

Це фонди фінансових ресурсів, що зосереджені в розпорядженні місцевих Рад народних депутатів та органів місцевого і регіонального самоврядування.

Компетенція кожного з них в галузі бюджету і фінансів розмежована. Місцевих бюджетів в Україні понад 13 тисяч. Найчисленіша група – сільські, селищні, міські бюджети.

Міські бюджети існують у всіх країнах світу. Розвиток їх функції зумовлені рядом національних, політичних, економічних та інших факторів. У промислово розвинених країнах світу