До місцевих бюджетів належать обласні, міські, районні в містах, селищні і сільські бюджети.

Бюджет області об`єднує обласний бюджет та бюджети районів і міст обласного підпорядкування.

До складу бюджету району входять районний бюджет, бюджети міст районного підпорядкування, селищні та сільські бюджети. Селищні і сільські бюджети створюються за рішенням районих чи міських Рад народних депутатів за наявності необхідної фінансової бази і визначають доходи відповідних селищних і сільських бюджетів.

Бюджет міста, яке має районний поділ, об`єднує міський бюджет та бюджети районів, що входять до його складу. У випадках, коли міський чи районній у місті Раді народних депутатів адміністративно підпорядковані інші міста, селища чи сільські населенні пункти, то бюджети цих міст, селищ, сіл обє`єднуються у бюджеті району в місті.

Бюджетний устрій грунтується на принципах [18, 77]:

· єдності;

· повноти;

· достовірності;

· гласності;

· наочності;

· самостійності;

· самостійності.

Згідно з Конституцією України, обласні і районні ради затверджують обласні та районні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету та відповідно розподіляються на виконання спільних проектів [1].

На виконання місцевих бюджетів впливають чинникик: зростання валового внутрішнього продукту, розширення підприємствами всіх форм власності обсягів випуску товарів та їх реалізації, збільшення обсягу виробництва і закупок сільськогосподарської продукції, зростання заробітної плати по установах, що фінансуються з бюджету. Місцеві ради народних депутатів мають проводити заходи по забезпеченню жорсткого режиму економії коштів, це дає змогу зменшити видатки бюджетів усіх рівнів та збільшити виділення коштів на інвестиційну діяльність.

Етапи регламентації бюджетного процесу на підставі законодавчих та нормативних актів [30, 11]:

· складання проекту бюджету;

· розгляд бюджету;

· затвердження бюджету;

· виконання бюджету;

· складання, розгяд і затвердження звіту про виконання бюджету.

Для складання проекту місцевих бюджетів різних рівнів Кабінет Міністрів України доводить до місцевих органів влади і управління показники:

· нормативи (відсотки) відрахувань від регульованих доходів та сум контингентів цих доходів;

· розміри дотацій і субвенцій, які передбачається надати з Державного бюджету за цільовим призначенням;

· перелік видатків, які передбачається передати з Державногобюджету на фінансування з місцевих бюджетів.

1.4 Соціальна політика держави: цілі, принципи та напрями

Соціальна політика є визначальним напрямом внутрішньої політики держави. Соціальна політика — це складова загальної політики, втілена в соціальні програми та різноманітні заходи, спрямовані на задоволення потреб та інтересів людей і суспільства. Зрозуміло, що соціальна політика має бути адекватною стану економіки, але ігнорування соціальними проблемами може призвести до значних економічних втрат [25, 3].

Соціальна політика – діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливості та соціально-політичної стабільності у країні [16, 37].

Соціальна політика – система правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходів держави з метою узгодження цілей соціального характеру із цілями економічного зростання.

Державне регулювання соціальних процесів – вплив органів державної влади за допомогою різноманітних засобів (форм, методів та інструментів) на розвиток соціальних відносин, умови життя та праці населення країни.

Основними об’єктами соціальної політики є: ринок праці та зайнятість населення, трудові відносини, оплата праці та доходи населення (рис.1.4.1).

Рис. 1.4.1. Об’єкти соціальної політики

Метою соціальної політики держави є забезпечення стабільної, без заворушень і потрясінь, життєдіяльності суспільства, досягнення соціальної злагоди та соціальної цілісності, належного рівня добробуту людей.

Способом реалізації соціальної політики є система соціального захисту і соціальних гарантій.

Соціальний захист — це система державних заходів щодо забезпечення достойного матеріального і соціального становища громадян.

Соціальні гарантії — це система обов'язків держави перед своїми громадянами щодо задоволення їхніх соціальних потреб.

Існують соціальний та ринковий підходи до реалізації соціальної політики. Соціальний підхід виходить із того, що суспільство має гарантувати кожному громадянину доходи, не нижчі за межу малозабезпеченості; ринковий підхід – з того, що суспільство бере на себе зобов'язання тільки створити умови кожному члену суспільства для виявлення ним економічної активності та одержання доходу. У розвинутих країнах світу найчастіше комбінуються обидва ці підходи, що забезпечує результативність соціальної політики та достойний рівень життя населення.

Становлення нової економічної системи в Україні безпосередньо пов'язане з реформуванням соціальної політики. Основні напрями соціальної політики в Україні визначено у щорічному Посланні Президента України до Верховної Ради України 2000 року. Стратегія економічного зростання має створити необхідні передумови для вирішення найбільш складних і назрілих проблем соціальної політики. Активна соціальна політика позитивно впливатиме на прискорення економічного розвитку, надання цьому процесу необоротного характеру [22, 94].

Основними завданнями соціальної політики в Україні є (рис.1.4.2):

· адресна підтримка соціальне незахищених верств населення;

· пенсійна реформа;

· забезпечення випереджального зростання вартості робочої сили;

· орієнтація стратегії економічного зростання на створення нових робочих місць;

· прискорений розвиток житлового будівництва, забезпечення доступності житла для різних верств населення;

· поліпшення системи охорони здоров'я. Активна демографічна політика;

· примноження інтелектуального потенціалу суспільства. Створення рівних можливостей для молоді у здобутті якісної освіти;

· зміцнення позицій середнього класу.

Рис. 1.4.2. Завдання соціальної політики

Показником результативності соціальної політики є рівень життя населення. Рівень життя населення — це міра задоволення матеріальних, духовних і соціальних потреб людини, забезпечувана сукупністю матеріальних і соціальних умов життя. Основними елементами рівня життя є: рівень і структура споживання матеріальних благ (продуктів харчування та непродовольчих товарів); рівень споживання послуг установ побутового обслуговування, охорони здоров'я, освіти, культури, соціального забезпечення, фізкультури; рівень забезпеченості житлом.

Для оцінки рівня життя населення використовується система показників, які можна класифікувати на такі групи: