Цінні папери, випуск яких не було зареєстровано, не підлягають розміщенню. Реєстрація потрібна всім учасникам фондового ринку: емітенту – для відстеження руху і трансформації випущених ним цінних паперів; інвестору – для гарантії одержання доходу; державі – для контролю й регулювання; посередникам – для якісного виконання послуг, які вони надають. Процес первинного розміщення складається з кількох етапів, які можуть різнитися для різних видів та умов випуску цінних паперів. Ці етапи:

Ю прийняття емітентом рішення про випуск цінних паперів;

Ю реєстрація інформації про випуск цінних паперів та організація передплати на цінні папери (відкрите розміщення) або оформлення розміщення цінних паперів серед конкретних осіб (закрите розміщення);

Ю підбивання підсумків передплати або розміщення цінних паперів;

Ю реєстрація випуску цінних паперів;

Ю видача цінних паперів власникам та (або) реєстрація власника в системі реєстру власників іменних цінних паперів емітента.

Акції випускаються однакової номінальної вартості у розмірі статутного фонду акціонерного товариства або всієї вартості майна державного підприємства. Рішення про випуск акцій приймається:

Ю при організації нового акціонерного товариства чи реорганізації старого підприємства в акціонерне товариство, у тому числі через приватизацію;

Ю у разі додаткових випусків акцій акціонерним товариством.

Акціонерне товариство може випускати додаткові емісії, коли всі раніше випущені акції повністю оплачені не нижче їхньої номінальної вартості. У разі додаткового випуску акцій без реєстрації попереднього випуску усі договори купівлі-продажу акцій додаткового випуску вважають недійсними.

Цінні папери можуть пропонуватись для закритого та відкритого розміщення. При відкритому розміщенні коло власників обмежується тільки кількістю цінних паперів і заздалегідь визначити, хто їх придбає, неможливо.

При закритому розміщення цінні папери розповсюджуються у наперед визначеному колі юридичних та фізичних осіб. Як правило, це засновники акціонерного товариства. Процеси закритого та відкритого розміщення мають певні особливості. При закритому розміщенні відкрита передплата на цінні папери не проводиться, склад майбутніх власників визначається в момент прийняття рішення про випуск цінних паперів.

Наприкінці XIX століття в Європі один проект був оголошений у газетах наступними словами: “До передплати на 2 млн. для підприємства, мета якого буде повідомлена потім”. Підписка акцій покрила весь капітал, а потім прийшло оголошення, що підписка була відкрита з метою визначити, скільки в Лондоні дурнів. (П Петражицкий Л.И. “Акции, биржевая игра и теория экономических кризисов”, Спб., 1911. С.84)

1.2 Дивідендна політика підприємства

Дивідендна політика означає прийняття рішень керівництвом підприємства виплачувати прибутки у вигляді дивідендів чи утримувати їх для інвестування.

Дивідендну політику підприємство проводить згідно з його статутом та економічними завданнями певного періоду.

На дивідендну політику впливає низка факторів. Найтиповішими з них є [10, 155]:

Ю різноманітні кредитні та фінансові обмеження;

Ю диференційні податкові ставки на дивіденди і доходи з приросту капіталу;

Ю сприятливі форми інвестування у певні періоди;

Ю бажання акціонерів отримувати доходи в поточному періоді, а не в майбутньому (або навпаки);

У сумі ці та інші фактори визначають оптимальну дивідендну політику. Оптимальна дивідендна політика – це така політика, яка максимізує ціну акцій підприємства.

Знаходження цього оптимуму є винятково важким завданням, і неможливо створити ідеальну модель дивідендної політики. Однак можна виділити основні моменти, які враховують при виробленні такої політики.

Під час прийняття рішень щодо дивідендної політики керівництво підприємства повинно враховувати[10, 156]:

Ю заборгованість за раніше випущені облігації;

Ю виплату дивідендів по привілейованих акціях, тому що вона здійснюється до виплати по звичайних акціях;

Ю достатність грошових коштів підприємства для виплати дивідендів;

Ю норми податкового законодавства.

Дивідендна політика, тобто прийняття рішення про те, чи виплачувати зароблені кошти у вигляді дивідендів або залишати їх і реінвестувати в активи фірми, має три ключових елементи [4, 447]:

1. Яка частка прибутку в середньому повинна бути виплачена протягом певного часу? Це вибір цільового значення коефіцієнта виплати дивідендів.

2. Чи повинна фірма намагатися підтримувати стабільне зростання дивідендів, або вона повинна щорічно міняти розмір дивідендів в залежності від своїх внутрішніх потреб в коштах і потоків грошових коштів?

3. Яка кількість доларів повинна фірма виплатити у вигляді поточних дивідендів?

Дивідендна політика повинна засновуватися в значній мірі на перевазі інвесторами дивідендів або прибутку від приросту капіталу. Мова йде про те, чи краще для маргінального інвестора, щоб фірма розподілила прибуток у вигляді дивідендів, або ж цей прибуток доцільно знову вкласти в справу, щоб надалі отримати прибуток від приросту капіталу. Ця перевага може бути описана за допомогою моделі оцінки акцій в умовах постійного зростання [4, 448]:

P = D1 / (ks – g) (1.1)

Формула показує, що якщо компанія підвищує норму виплат і тим самим збільшує D, то це може послужити причиною збільшення ціни акцій. З іншого боку, збільшення D приведе до зменшення об'єму реінвестицій, очікуваний темп зростання масштабів діяльності знижується, що, швидше усього, приведе до зниження ціни акцій. Таким чином, які-небудь зміни в політиці виплат будуть мати два протилежних результати, тому фірма повинна прагнути знайти той баланс між поточними дивідендами і майбутнім зростанням, яке максимізує ціну акцій.

Можна розглянути три теорії поведінки інвесторів [4, 447]:

1) теорію ірелевантності дивідендів (dividend irrelevance theory),

2) теорію «синиці в руках» («bird-in-the-hand» theory);

3) теорію податкової диференціації (tax differential theory).

У важливій теоретичній статті Мертон Міллер і Франко Модільяні обґрунтовують, що політика виплати дивідендів не впливає на збільшення ціни акцій фірми або ціну капіталу. На їх думку, вартість фірми визначається її загальною здатністю приносити прибуток і мірою ризику; більш того вартість фірми в більшій мірі залежить від інвестиційної політики, ніж від того, яка частка прибутку виплачується у вигляді дивідендів, а яка реінвестується.

Теоретичне