Звичайно, якщо DOC реінвестує не весь свій прибуток, її WACC почне рости при капіталі, меншому, ніж 100 млн. дол. Наприклад, якщо DOC реінвестує тільки 30 млн. дол., тоді її WACC почне рости при 50 млн. дол. (30 млн. дол. нерозподіленого прибутку і 20 млн. дол. позикового капіталу).

Тепер припустимо, що директор DOC, що відповідає за бюджет капіталовкладень, складає схеми декількох інвестиційних варіантів і наносить їх на графік. На рис. 2.3 об'єднані графіки інвестиційних можливостей (IOS) з графіком ціни капіталу. Точка, де крива IOS перетинається з МСС, визначає граничну ціну капіталу фірми і оптимальний рівень її нового інвестування. Коли інвестиційні можливості відносно погані (IOSВ), оптимальний рівень інвестування – 40 млн. дол., коли можливості нормальні (IOSN) – 70 млн. дол., а коли можливості відносно хороші (IOSG), DOC може інвестувати 150 млн. дол.

Рис. 2.3 Спільний аналіз графіків IOS і МСС «Dallas Oil»

Якщо розглядати графік IOSG, то компанія повинна залучити і інвестувати 150 млн. дол. DOC має 60 млн. дол. нерозподіленого прибутку і 40%-ну цільову частку позикового капіталу. Таким чином, при умові реінвестування всього прибутку вона зможе фінансувати проекти на суму 100 млн. дол., що складається з 60 млн. дол. нерозподіленого прибутку і 40 млн. дол. позикового капіталу при ціні капіталу 10%. 50 млн. дол., що залишилися, можуть бути залучені за рахунок емісії звичайних акцій – джерела, що більш дорого коштує. Якщо DOC виплатить частку свого прибутку у вигляді дивідендів, їй доведеться випускати нові акції, що дорого коштують трохи раніше, тому її графік МСС почне зростати швидше, ніж це було в попередньому варіанті. Це наводить на думку про те, що в умовах IOSG DOC повинна реінвестувати весь свій прибуток. Відповідно до політики виплати дивідендів за залишковим принципом коефіцієнт виплати дивідендів в цьому випадку повинен бути рівний нулю.

При нормальних умовах, що описуються графіком IOSN, DOC повинна інвестувати тільки 70 млн. дол. Як повинні фінансуватися ці інвестиції? По-перше, зазначимо, що якщо DOC реінвестує весь свій прибуток, рівний 60 млн. дол., їй досить залучити тільки 10 млн. дол. нового позикового капіталу. Однак в цьому випадку фірма відійшла б від планової структури капіталу. Щоб зберегти її, DOC повинна фінансувати 60% від необхідних 70 млн. дол. за рахунок власного капіталу – нерозподіленого прибутку – і 40% за рахунок нового позикового капіталу. Це означає, що DOC повинна реінвестувати 42 млн. дол. прибутку і залучити 28 млн. дол. нового позикового капіталу. 18 млн. дол., що залишилися, можна виплатити у вигляді дивідендів. Таким чином, оптимальна частка дивідендів при нормальних умовах 18 млн. дол. : 60 млн. дол. = 30%.

В умовах, що описуються графіком IOSВ, DOC повинна інвестувати тільки 40 млн. дол. і може зробити це за рахунок прибутку, виплативши 20 млн. дол. у вигляді дивідендів. Чи доцільно це? Очевидно, це було б невірним рішенням, оскільки в цьому випадку DOC відійде від своєї оптимальної структури капіталу. Щоб не відхилитися від цільового значення частки позикового капіталу, рівного 40%, DOC повинна реінвестувати 24 млн. дол. прибутку і залучити 16 млн. дол. позикового капіталу. Залишок прибутку становитиме 36 млн. дол., і цю суму потрібно виплатити у вигляді дивідендів. У цьому випадку частка дивідендів, що рекомендується залишковою стратегією, становитиме 36 млн. дол. : 60 млн. дол. = 60%.

Оскільки і схема інвестиційних можливостей, і рівень прибутку варіюють по роках, суворе проходження залишковому принципу виплати дивідендів приводить до мінливості дивідендів – в одному році фірма могла б оголосити, що дивідендів не буде в зв'язку з хорошими інвестиційними можливостями, а в наступному виплатити великі дивіденди, оскільки інвестиційні можливості невеликі. Аналогічно коливання прибутку також призводять до мінливості дивідендів, навіть якщо інвестиційні можливості стабільні протягом часу. Дивіденди, що міняються, менш бажані, ніж стабільні, а зміна виплати дивідендів може подати помилкові сигнали і підірвати довір'я інвесторів до фірми. Таким чином, залишкова модель являє собою основу для встановлення цільового значення коефіцієнта виплати дивідендів в довгостроковому плані, але не треба суворо дотримуватися цієї моделі з року в рік.

Компанії використовують дану модель для розуміння чинників, що визначають оптимальну політику виплати дивідендів, але при визначенні цільової частки дивідендів як основа звичайно використовується модель фінансового прогнозу. Найбільш великі фірми мають власну модель, яка використовується для прогнозу їх фінансового становища на найближчі 5-10 років. Інформація про витрати капіталу, що плануються і потреби в оборотних коштах закладається в модель нарівні з оцінками виручки, рентабельності, амортизації і інших елементів, необхідних для прогнозування загальних грошових надходжень. Визначається також цільова структура капіталу; при цьому модель розрахована на те, щоб визначити розміри позикового і акціонерного капіталу, необхідного для задоволення потреб, що прогнозуються в капіталі при збереженні планової його структури.

Потім в модель вводяться дані про виплату дивідендів. Природно, чим вище частка дивідендів в прибутку, тим більше і потреба у зовнішньому акціонерному капіталі. Більшість фірм використовують ці моделі, щоб визначити таку політику виплати дивідендів на прогнозний період (звичайно п'ять років), при якій акціонерний капітал, достатній для фінансування бюджету капіталовкладень, утвориться без необхідності випуску нових звичайних акцій або виходу структури капіталу за межі оптимального діапазону. Кінцевим результатом може бути документ типу наступної записки віце-президента по фінансах голові правління фірми.

«Ми спрогнозували загальний ринковий попит