Однак "Падіння дому Ашерів" відрізняється від них особливим синтезом, психологічною сконцентрованістю, трактуванням предмету на більш високому рівні. Ця новела зображує вже не страх перед життям або страх перед смертю, а страх перед страхом життя і смерті, тобто по особливому витончену і смертоносну форму жаху душі.

Взагалі, жахливе в Едгара По – це завжди щось внутрішнє, пов’язане з специфікою психіки персонажу, а можливо і викликане її розладом. Для Е. По - це жах одинокої душі, розлад гармонії розуму і почуттів, це внутрішнє спустошення і хаос. Цікаво прослідкувати, як змінюється трактування і тональність однієї і тієї ж теми – смерті жінки – в різних оповіданнях. В оповіданнях "Елеонора", "Овальний портрет" акцент ставиться на непостійність людської натури, не здатної довго сумувати або надаючої перевагу служінню Мистецтву служінні коханій реальній жінці. У "Мореллі", "Лігейі" Е. По психологічно точно зображує, як швидко можуть змінюватися почуття людини – від кохання – до ненависті, від ненависті – до пристрасті, від пристрасті – до жаху.

Та ж тема – в інших оповіданнях; очікування неминучої смерті коханої дівчини ("Береніка") чи сестри ("Падіння дому Ашерів") – трактується вже по-новому, з акцентом на маніакальних змінах в психіці персонажів. У Е. По відсутнє поняття кохання-радості, натомість в його арсеналі є лише кохання-печаль і кохання-втрата, кохання-паранойя і кохання-жах.

Тема втрати коханої і отриманих внаслідок цього нестерпно-болісних страждань найбільш повно розкрита в "Лігейі". Цій сумній розповіді про долю леді Лігейі та її коханого, який важко переживає її смерть і присутній при містичному відроджені коханої в іншій матеріальній оболонці, присвячений епіграф із трактату англійського мораліста Джозефа Гленвілла: "І у цьому – воля, яка не знає смерті. Хто осягне таємниці волі в усій її могутності? Бо Бог – ніщо як найвища воля, що пронизує все сутнє самою природою свого призначення. Ні ангелам, ні смерті не віддає себе людина повністю, окрім як через безсилля слабкої волі своєї."

У цих словах міститься ідейно-тематичне ядро того філософського досвіду, яким є новела По. Саме філософського, бо "Лігейя" не просто художній твір, але у своєму роді трактат-дослідження таємниці того явища, яке ми називаємо смертю, природи божественної волі, що переборює смерть і дарує безсмертя. І психологічного, так як дух розповіді новели народжується внаслідок психологічного заглиблення автора у розгублену душу його героя, витонченого аналізу тих почуттів, які відчуває він, згадуючи про втрачену кохану і переживаючи її відродження у тій, яка так і не змогла замінити йому обожнювану Лігейю. Новела являє собою розповідь, поділену ніби на дві частини, перша з яких – чуттєва медитація оповідача, яка малює в своїй пам’яті живий образ дружини. Спогади про неї забарвлені в печальні тона, і це почуття печалі розкривається таким чином, щоб примусити нас відчути естетично, чим воно є для оповідача. Ця печаль досить своєрідна – це печаль, яку в живих викликають померлі і яка для деяких стає свого роду опіумом. Влада цих переживань настільки велика, що вони не залишають героя і після його другого шлюбу з Ровеною. Про сумні та загадкові наслідки цього шлюбу мова йде у другій частині оповідання. Зненацька від хвороби Ровена помирає, але з її смертю отримує життя Лігейя. Тут психологічна атмосфера дії другої частини згущається, і її емоційною домінантою стає пристрасне бажання героя знову здобути свою кохану, його містичний жах перед таїнством, недоступним розумові живих, волі, що долає смерть [12,37-38].

Розкриваючи тему "жінки та смерті жінки", письменник неодноразово використовує ключові слова "таємниця", "химерність" й супровідні до них епітети "дивний", "чудний", "таємничий". Паралельно автор також застосовує семантичний ряд одиниць, об’єднаних словом-ключем "страх": страх, жах, страшний, жахливий, боятися, здригатися, тремтіти та ін. Можна дійти висновку, що жінка для По є не просто загадкою, а страшною таємницею, яку він прагне розкрити, зрозуміти та збагнути. В оповіданнях про "смерть жінки" яскраво звучать есхатологічні та реінкарнацій ні мотиви (есхатологія, вчення про потойбічне життя людини та метемпсихоз (реінкарнація), об’єктом уваги якого є переселення душ померлих у живі істоти або предмети неживої природи). Якщо у "Лігейі" ідея метемпсихозу постає як прагнення людини перемогти смерть, то в оповіданні "Елеонора" головною є ідея, що людина є живою, поки живе наша любов до неї. Ці новели, а також "Береніка", "Еврика" написані під впливом смерті дружини письменника Вірджинії. До кінця своїх днів він не отямився від цього удару, тому його власні почуття, переживання, страхи є суголосними з почуттями його героїв [10,143-149].

Одна з психологічних загадок, що постійно приваблювала до себе увагу По, - схильність людини до порушення заборони, та сама смакота забороненого плоду. Людині смертельно хочеться того, що не можна. У "синдромі Єви" По приваблював лише один аспект – потяг до порушення моральної та соціальної заборони, в якій він вбачав відхилення від психічної норми. Цей феномен він назвав "чортиком суперечності" (Imp of perverse)

Втіленням "чортика суперечності " є оповідання "Чорний кіт", герой якого повісив на гілці дерева свого улюбленця, "hung it with the tears streaming from my eyes,