Сторінками «Декамерону» Джованні Боккаччо

Ах, Рігепге! При цьому слові я не можу вгамувати серце, яке, мов птах, рветься з грудей. Флоренція — краса Італії, відправна точка Ренесансу, пульс усієї середньовічної Європи, місто, із яким пов/язані життя стількох геніїв, що мені не стачить ані часу, ані сторінок, щоб передати своє захоплення й обожнювання кожним із них. На нас чекає незабутня подорож: Треченто, Весна Відродження, страшний 1348 рік. Флоренція охоплена чумою, але її передмістя в повному нашому розпорядженні, так само як і десять днів — той час, який нам відміряно для того, щоб невидимими тінями бути разом із сімома красивими молодими жінками й трьома чоловіками, які, ховаючись від чуми, перебувають у приміському маєтку і — розваги заради, а не пересудів і пліток задля — розповідають один одному повчальні історії. Ці розповіді — смішні й трохи печальні, в'їдливі й іронічні, легкі та іскристі (деякі на грані фолу!) — настільки живо, яскраво й доступно передані м'яким флорентійським наріччям, сповнені тонким психологізмом і знанням жіночого єства (адже книга присвячена, в принципі, жінкам). Навіть не відчуваєш часову прірву майже в сім століть, яка розділяє нас із цими молодими людьми. Але це не значить, що нас буде позбавлено насолоди відчути красу тої епохи! Ні в якому разі! Високий штиль викладу, невимовно красиві, пробачте за каламбур, мовні звороти, особливий, ні з чим незрівняний гумор, терпкий, але принадний аромат середньовічних мораліте, чарівний стиль автора — все це задовольнить не тільки жовчних критиків, лицемірних святенників, але й найприскіпливіших мандрівників, які дивним дивом можуть потрапити до лав читачив.

Отже, Джованні Боккаччо з його «Десятиденником». Якщо спинити, не починаючи, потік словозахоплень та інших охів-ахів відносно цього шедевру, варто просто сказати: справжній син Флоренції (але небесні алхіміки, створюючи його, додали й французьку кров — чи не цим пояснюється тонке знання жіночої натури?), нащадок Данте й Петрарки залишився вірним їм і тій епосі, у якій народився. Творчість Боккаччо увібрала в себе всю чарівність, пишність і багатомовність середньовіччя, любов до символізму (тричі десять проходить крізь роман: десять оповідачів, десять днів по десять розповідей кожен: трійка як данина церкві, точніше, християнській вірі, десять же кругле число, у третьому ступені утворює тисячу, а це, як відомо, одне з ключових чисел магії, алхімії). Але ці риси не заважають і не перекрикують легкість і невимушеність нових віянь, які принесли з собою найголовніше, що бракувало ме.дієвістським століттям: сміх — те, що іще в античні часи відмічав Арістотель у своїй «Поетиці» (та це вже інша історія, хоч також певним чином пов'язана з Італією.та її митцями) як один із цілющих засобів. Як перші промені ранку зігрівають і — головне — заливають землю світлом, так сміх розлився землями Європи, проганяючи пітьму страху. Сміх над собою, сміх над вадами кліру, над дурнями, які врешті-решт були покарані, сміх разом із тими розумними й добрими, хто домігся свого, — перш за все сміхом та його різновидами насичена збірка.

Варто додати й те, що немалу роль при формуванні тогочасного світосприйняття та ставлення до багатьох аспектів буття зіграла й страшна епідемія чуми (воістину, нема горя без добра): перед чорним обличчям смерті, яка в ті роки зібрала шалений врожай людських душ, люди пускались в «танок смерті», продаючи все своє майно, і йшли веселитися, гуляти, щоб хоч трохи насолодитись життям, пісок якого вже майже вийшов. Наші молоді люди, як зауважив сам Боккаччо, були певним винятком серед тогочасного божевілля чуми, але це не суперечить, а навпаки, говорить на користь твору: про буденність читають із меншою охотою, ніж про дивні, неповторні речі.

Та не тільки через це збірка новел стала культовим (і цього разу епітет «культовий» не банальне кліше, а «реальна реальність») твором Треченто, одним із символів італійського Ренесансу. Соціальний характер і гуманістичний настрій новел (саме ці якості зумовили безсмертя історій і їх розуміння нами, людьми XXI сторіччя) викликали, викликають і будуть викликати інтерес і захоплення як фахівців (істориків, філологів, культурологів, еіс), так і простих людей, які хоча б іноді курять фіміам у храмі справжньої літератури.