«Я був вбитий під Ржевом...» — звертання до нащадків

(за однойменним твором Олександра Твардовського)

Под Ржевом и ночью и днем не смолкали сраженья, А враг был одет и обут и силен и жесток, Под Ржевом сжималось, сжималось кольцо окруженья, И наши от пуль и от голода падали с ног.

М. Ножкін

Безперечно, вірш «Я був вбитий під Ржевом...» належить до правдивих пронизливих поетичних творів про Вітчизняну війну. Ця поезія посідає особливе місце у творчості поета не тільки тому, що вона сприймається як реквієм за загиблими на війні, як своєрідний заповіт тим, хто залишився жити на звільненій землі, а ще й тому, що в ній звучить гірка правда про війну. Бої під Ржевом істориками особливо не висвітлюються, а деякий час про це й зовсім не писали. Мабуть воєначальникам нічим було похвалитися, бо в цих боях полягло більше двох мільйонів наших солдат. Наказ був померти, але не відступити. Солдатам доводилося терпіти не лише атаки фашистів, але й нестачу їжі та боєприпасів. За бої під Ржевом нікого не нагородили медаллю чи орденом, проте бійці, свідомо йдучи на смерть, вбачали в цьому свій обов'язок — захищати Вітчизну до останнього подиху.

Приводом для написання вірша стала поїздка Олександра Твардовського на місце воєнних дій під Ржевом, про що він писав: «Враження від цієї поїздки були за всю війну найважчими і гіркими до фізичного болю в серці. Бої йшли нелегкі, боєприпасів було обмаль...» Пережите поетом вилилося у своєрідний монолог загиблого невідомого солдата, що від імені всіх, що там полягли, звертається до кожного з нас, нині живих. Бійці втратили життя «при жорстокім нальоті», «в безіменнім болоті». Ліричний герой-солдат не вимагає ні нагород, ні почестей, він просто та якось буденно розповідає про власну смерть, він навіть не знає, чи Ржев врешті відвойований у німців. У нього немає навіть могили, куди б мати прийшла «на поминки сина», після вибуху бомби від нього нічого не залишилося — «ні петлички, ні лички», ні самої гімнастерки. Пам'ятника невідомий солдат також не має, але він скрізь: «де щебет пташиний», «де корінь незрячий», де нині мчать по шосе автомобілі, бо він сподівається залишитися в пам'яті людей. Солдат сумно констатує, що на перекличку в строю їх не будуть викликати, ордени їм уже не носити — це все для живих, а для них одна радість: щоб їх не забули, бо вони віддали життя за Батьківщину. Своєрідним закликом бути такими ж вірними синами Вітчизни звучать рядки-звернення до воїнів-братів, які мусили живими вистояти в боях під Ржевом, мусили залишитися вірними синами рідної землі.

Прикінцеві рядки вірша звучать піднесено: смерть заради Батьківщини недаремна. Твардовський використовує урочисту лексику (полягли, пломінь серця, Вітчизна-мати), щоб емоційно виразити головну думку: спомин про війну і мужніх оборонців землі має зберігатися в народній пам'яті. А жива розмовна мова (строк, рота, окопи, петлички, лички) та фразеологізми («ні дна ні покришки», «ні петлички, ні лички») дають можливість глибше усвідомити трагізм оповіді, цьому сприяє також використання емоційної лексики. Речення у творі побудовані у формі стислих коротких запитань, вигуків. Твардовський використовує анафору — вісім разів поетичні строфи розпочинаються словом «Я»: «Я убитий...», «Я не бачив той спалах...», «Я — де корінь незрячий...», «Я — де з хмаркою пилу...» та інші, цим самим поглиблюючи сприйняття всієї поезії.

Сповненими трагізму рядками Твардовський у своєму творі наголошує устами одного із загиблих солдат, що життя, віддані за Батьківщину, не зникають — вони переходять у вічність, а нащадки повинні пам'ятати про них і цінувати власне — мирне, повноцінне, повноголосе життя.