Складнощі долі

(Роздуми про письменника Івана Нечуй-Левицького)

Розглядаю зображення письменника на фото різних років і зважаю на одну деталь: він ніде, навіть на юнацьких фото, не зображений усміхненим. А його герої і сміються, і навіть регочуть до нестями. І читач, перечитуючи його твори, теж сміється. Ось як буває... Пригадується ще один сумний факт його біографії: він помер самотнім дідусем у маленькій кімнаті, самотнім і нікому не потрібним. От що таке доля.

У таких випадках приходять сумні думки щодо долі письменника взагалі. Як ми любимо шанувати письменників після їх смерті! От саме після смерті, а не за життя. І чим більше часу минає після смерті, тим більше шануємо та говоримо красиві слова про його внесок у розвиток літератури. І зовсім не переймаємося тим, що, можливо, цій талановитій, людині не було кому подати кухлика води, принести шматочок хліба або хоча б закрити очі. Це наше лицемірство? Наша черствість? Як співставляти вивчення творів письменника з його особистістю? На мою думку, ми робимо велику помилку, коли на рівні хронологічної інформації оцінюємо того чи іншого письменника, і зовсім не звертаємо особливої уваги на те, як жилося йому, як велося, чи мав друзів, родичів. А якщо ні, то чому. От я запитую себе, як сталося, що Іван Семенович був самотнім?'Чому нікого не було поруч? Мабуть, є якісь пояснення. Але мене вони не влаштовують. Тому що, напевне, кожен письменник (людина, яка вклала душу й серце у свої твори, щоб достукатися, докричатися до своїх сучасників) потребує поваги й пошанування не лише на рівні літературно-критичних статей, але й дієвої підтримки й поваги. У цьому сенсі життя Івана Семеновича Нечуя- Левицького є показовим.

Пригадуються його описи пейзажів з різних творів, зокрема з «Кайдашевої сім'ї». Яка чутлива, ніжна й вразлива душа ховалася за цим суворим і неусміхненим виразом обличчя! Як тонко й талановито він міг помічати деталі в характерах своїх героїв! А вони ж такі різні. Наприклад, образ бунтівливого й благородного водночас

Миколи Джері і дріб'язкових та зовсім позбавлених благородства Карпа чи старого Кайдаша. А таке проникливе описання внутрішнього світу жіночих персонажів як Нимидора з «Миколи Джері» чи Мотрі або Мелашки з «Кайдашевої сім'ї»! Це ж такі реальні й такі несхожі образи, але як уміло це зробив письменник. Він жив там, серед своїх героїв, переживав усі складні й тяжкі події їхнього життя, а сам у реальному житті лишався самотнім.

Та все ж, на мою думку, він обрав єдино правильний шлях спілкування з навколишнім реальним світом на багато років уперед — це спілкування через свої твори, через своїх героїв, і, мабуть, не переймався тим, як і коли його оцінить прийдешнє покоління: він просто виконував свою місію.