Середньовіччя. Спростувати чи довести тотожність «середні віки — темнота»

...Римська імперія пала, і з її падінням закінчилась велика епоха, увінчана лаврами мудрості, знань, краси, величності, пишності. З її падінням прийшов кінець і розвинутій цивілізації, світло якої відродиться лише через десять століть — суворих, темних, дивовижних, лютих, шалених, невимовно прекрасних. Про них я і поведу мову.

Відмотуючи перфоровану плівку часу назад, від моменту відкриття Вест-Індії (якоїсь землі, яку потім назвуть на честь якогось Амеріго) ми поринемо у часи, які здобули назву середньовіччя.

Темна, дика, безпросвітна доба, затаврована жорстокістю і жадобою, вогнем і мечем насильницьких хрещень, залучена чумою у страшний танок смерті... Чи було щось красиве у тій епосі? Дещо достойне і світле?

На ці питання я сміливо відповім: авжеж. Інакше й не могло бути. Середньовіччя — це минуле людства, тобто наше з вами минуле, те горнило, крізь полум'я якого пройшла Європа, дещо втративши, дещо набувши. Життя нестримно плине вперед, розвиток — це те, що не зупиняється, і нема нічого, що можна було б зберегти навічно: ні храм, ні предмет поклоніння, ні імперію — можливо, тільки спогади, які потім стануть торфом у замулених озерах людського колективного несвідомого.

...Римська імперія пала, її землі залишились у руках народів, які переселялись на них, формували свої держави. І з горнила, у якому переплавились залишки цивілізації і зародки варварської культури, виникла нова Європа, дитинство якої люди, що називають середні віки «темними» і «повними жаху», намагаються лишити світла. У ті десять віків, які названі медієвіськими, як і в кожній епосі, було все: честь і вірність, підлість і брехня, краса і мужність, сила й мудрість, світло й темрява. Великі війни, яскраві правителі, сивобороді мудреці й філософи, непереможні герої та дивовижні красуні — усі вони оздоблюють розкішні шати середньовіччя. У це ж плетиво ввійшли і протиборство християнства та язичництва; сила і міць германців, кров яких тече тепер у жилах багатьох європейських народів; могутність і величність вікінгів-та їх походів; скальди і їхні саги; церква і «пси Господні», сіотіпі сапез, «світлійші» інквізитори, які «захищали» людей від мирської влади; хрестові походи і їх лицарі; епоси скандинавів, кельтів; герої Роланд і Сід; візерунками шат стали перші монастирі, перші карти світу, хроніки, а разом з ними час і перші годинники; університети; трубадури; єретики; чорні маги й алхіміки; 1іпЈиа Іаііпа (латина). Чорним тлом стала на вбранні середньовіччя сіє 1а Могіе Моіге «чорна смерть» — чума, яка викошувала по дві третини населення...

Одним з головних елементів кожної епохи (і головним для її розуміння) є світосприйняття людей. Світогляд, який панував у часи середніх віків, описати сучасним словом майже неможливо, але спроба передати основні його риси, можливо, має шанси на успіх. Як на зміну ідеалів античності прийшло християнство, так оспівування й відведення першості фізичній красі та людському розуму було витіснено піклуванням за безсмертною душею, яку бажано було відправити до раю (тому тіло витримували у жахливому земному пеклі). У тіні цих «клопотів» краса позбавилась свого колишнього значення, а разом з цим наша свідомість втратила один з головних каменів, на яких люди античних часів будували свої погляди на світ. Замість каменя краси люди отримали Петра, той камінь, на якому Христос, згідно з легендою, побудував свою церкву, чиї пастирі ретельно контролювали погляди й думки (ледь не серцебиття й дихання!) народів...

Взагалі, християнство пронизує кожне з тих століть, які потім, в добу Відродження, будуть названі середніми й оцінені як «темні». Власне, темнота перш за все пов'язана з утисками «святої» церкви та не менш «святої» інквізиції, яка набула особливої сили в Іспанії (між іншим, саме її мові ми зобов'язані словом аутодафе); страхом смерті, який ці шановні інституції постійно підтримували у свідомості людей; полюванням на відьом, пошуками єресі, тобто будь-яких відхилень від офіційно визнаних канонів християнської віри.

Та не моєю метою є описання цих жахів — я хочу просто довести моїм невидимим опонентам, що середньовіччя мало і світло, і надію, і віру, і кохання. І першим доказом того є люди, які зараз живуть в Європі, адже вони — нащадки тих, чиє життя припало на проміжок, обмежений падінням Західної Римської імперії та відкриттям Америки. Нащадки тих, чиї руки створили величні храми, мереживні шпилі яких сягають неба; дивовижні, повні краси гравюри й картини; статуї, розп'яття, монастирі, палаци, собори. їм, тим людям, належить кожен витвір середньовічного мистецтва, хоч і тісно пов'язаного з релігійними мотивами, але насиченого, перш за все, людською любов'ю, яка сяє в кожній лінії гравюр, кожному камені соборів, кожному штриху картин, кожному слові літературних творів.

Середньовіччя захоплює, дарує темй для роздумів, ставить питання, відповіді на які сучасність вже не знайде. Цими рядками я хочу віддати данину величній епосі, коли люди ще вірили в рай, алхіміки ходили вулицями, а не сторінками фентезійних творів, коли були справжні вільнодумці — ті, хто, знаючи, що саме за це буде, все одно відважно й відчайдушно тримались обраних ідей і впевнень; коли, відстоюючи знання, люди йшли на вогнища; коли життя було коротким, помста жорстокою,