Своєрідність стилю та мотивів поетичних творів Сергія Жадана

Сміх, що має до мене назавтра прийти, розпізнаю сьогодні поміж плачу я. За хвилину до того, як з'явишся ти, — я тебе передчую.

Сергій Жадан

Сергій Жадан став відомим сучасним читачам насамперед як один із засновників літературної корпорації харківських поетів «Червона Фіра» (1991), до якої належали також Р. Мельників і І. Пилипчук. У своїй творчості поети взяли за основу неофутуризм, і це визначило їхню літературну концепцію. Невеличке коло однодумців стало своєрідним східноукраїнським аналогом «Бу-Ба-Бу», ще раз підтвердивши, що українська література на пострадянському просторі продовжує розвиватися, підхоплена хвилею постмодерністського напряму. Це було схоже на марш-кидок, настільки потужно, на повний голос заговорили молоді письменники, вони ніби очікували тієї жаданої миті сказати своє слово, що переповнювало їх, особливо після розпаду СРСР. Жадан у своїй поетичній творчості, як зазначають літературні критики, зумів поєднати українську поетичну традицію — ідеться зокрема про футуристичну, так звану семенківську — із панк- і рок- субкультурами, що дає підстави (як і раніше, коли з'являлося щось нове) для критичних літературних дискусій, що тривають і досі. Про творчість Сергія Жадана оригінально висловився О. Бойченко: «Жадан ... і до вбивства силаботоніки був дуже сильним поетом, але тепер, остаточно освоївши вірші, що за своєю структурою нагадують хмари, став тим, ким його хотіла бачити історія культури початку століття: її безнадійно застудженим горлом...» Оскільки поет ґрунтовно вивчав творчість Михайля Семенка, то не дивно, що багато поезій написані під впливом великого майстра, який задекларував високий рівень розвитку футуризму в Україні.

Для прозових творів Жадана характерна постмодерністська гра зі словом та його значенням. Авторська мова інколи перевантажена сучасним молодіжним сленгом і так званою «нецензурщиною», проте він по-новому, цілком оригінально розуміє українську та всесвітню історію, по-своєму сприймає нашу сучасність, так само, як і майбутнє. Він не ставить собі за мету сподобатися читачам, письменник пише свої твори, ніби промовляючи до всіх: ось такий я є, ось таким я бачу довколишній світ, я живу поруч з вами і я теж родом із дитинства.

Свої почуття та мимовільні думки й асоціації письменник висловлює переважно в поетичних творах, передаючи їх читачам через поетичну медитацію за допомогою лаконічного підбору виражальних засобів. Здається, що авторські переживання й роздуми не матимуть тієї гостроти вираження, якщо не виллються у віршовані рядки. Це помітно, наприклад, у вірші «На цьому майдані все на диво пов'язане...» Подібні твори називають рефлексіями, тож ми маємо зразок інтимної лірики, написаний під час рок-фестивалю «Тарас Бульба» в Лубенському замку, де ліричний герой переживає чергове романтичне захоплення. Такі роздуми, переплетені з асоціативним сприйняттям довколишніх краєвидів, спостерігаємо також у вірші «Тут певно колись було море...», коли «відчуття ірреального проникає по цей бік дійсного». Вірш був написаний «по дорозі додому». Ландшафти рідного краю (Луганщина) з крейдяними виступами спонукають до думки про те, що тут колись були давні моря, поет ніби запрошує пофантазувати разом із ним.

Оригінальний за задумом вірш «Музика, очерет...» (із збірки «Балади про війну і відбудову», 2001) належить до інтимно- медитативної лірики поета. Основний мотив твору — розлука двох молодих закоханих людей, які зрозуміли, що довкола світ змінився від їхніх почуттів, і вони відчули, «як проступа тепло через ріки, міста» і душі стають ніби окриленими: «Все, що у нас було — тільки ця висота». Минув час, і зникло дивне й красиве почуття, ліричний герой констатує: «Поїзд твоїх химер не зупиняє біг...» І смуток осідає в душі, його важко стримати: «Все, що трималось вій, голос печальний, плач, я скидаю на твій автовідповідач». Чи надовго ця розлука? Важко відповісти, адже для них тепер «падає різний сніг», у них «нарізно кров поспіша». Але пережите почуття невимовно хвилююче й красиве, тому для ліричного героя «солодко шириться лет», і, напевне, в таку мить свого життя він вдосконалюється у своєму внутрішньому світі, мудрішає, відчуває впевненість, і в нього «тихо росте душа, мов ламкий очерет». Це справді такий ніжно-тендітний процес, коли хочеться сумувати й посміхатися водночас. Читаючи цю ліричну поезію, важко позбутися відчуття про присутність самого автора у творі. Відверта розповідь про пережиті почуття, передані лаконічною мовою, викликає прихильну симпатію до ліричного героя, а відтак — і до самого автора. Провідна думка поезії — почуття, красиві й високі, не обмежуються ні часом, ні віком.

Поетична творчість Сергія Жадана схожа на калейдоскоп вражень, думок, почуттів, переживань, заперечень, спротиву. Він весь час у пошуку, у бажанні бути зрозумілим для всіх, бо молоде покоління по-іншому дивиться на перетворення, що відбуваються в суспільстві. «Жадан жадає ... коли не вистрибнути ..., то бодай виповзти за межі крейдяного кола того маразму, в якому було приречене народитися, а тоді й жити покоління нашого автора» (Павло Загребельний).