повішеними знайшли два скелети — один стиснув у обіймах другого. Квазімодо добровільно прийшов сюди, до трупарні, і помер тут поруч із коханою Есмеральдою. Ось яким великим і люблячим було гаряче серце цього потворного дзвонаря. «Коли цей скелет хотіли відділити від того, який він обнімав, він розсипався на порох».
Мені здається, що Віктор Гюго з почуттям більшої поваги ставився не до таких, як Феб де Шатопер або Клод Фролло, а саме до простих людей. Хоч вони були різними: грубими й невихованими, потворними, але в кожному з них було справжнє життя. І кохання Есмеральди до Шатопера, і почуття Квазімодо до Есмеральди є щирими, відданими, людяними. І хоч іноді здається, що паризький натовп — це збрід волоцюг і шарлатанів, усе ж таки Гюго зумів показати, що прості люди здатні вершити історію.
На фоні роздумів про красу й архітектуру Собору Гюго показав, що «кожна цивілізація починається теократією і закінчується демократією». Влада церкви себе вичерпала, і настав час влади народу. Темна маса пробуджується. Вона має право на достойне життя, бо в кожній людині закладені розум, любов і постійне прагнення до справедливості.