Роздуми про творчість поетеси Лесі Українки

Якби зустріти Лесю Українку (уявімо таку фантастичну подорож у часі) та запитати її: «Важко, Лесю, бути мужньою? Важко нести свій хрест?» Саме так я сприймаю творчість цієї мужньої жінки.

Про Лесю завжди говорили як про людину мужньої вдачі. А коли ми взагалі говоримо про мужність? Тільки тоді, коли її треба проявити. На мій погляд, Леся Українка всім своїм життям показала, що таке справжня мужність.

Ніжна, тендітна зовні, ця юна дівчинка ще з дитячих літ засвоювала уроки мужності з навколишньої дійсності, із тих розповідей, що доводилося чути від рідних і близьких, від селян, до яких Леся ставилася дуже приязно. І це згодом проявилося в її натхненних творах.

Особливо вражає мене драматичний твір «Бояриня», який лише недавно стали вивчати в курсі шкільної програми з української літератури. І не тому, що він написаний дуже талановито й майстерно, а колом тих проблем, які порушила поетеса у своєму творі. Чи не вперше в літературі того періоду письменниця торкнулася глибинних засад стосунків України й Росії, показала, яка величезна прірва розділяє ці народи під гнітом царизму. Коли зараз я чую, що всі ми — брати-слов'яни, мене це дратує. Бо ми маємо якесь спільне мовне коріння, але не більше. Адже історичний шлях ми пройшли різний. Чому до цього часу ніхто не розмежовує поняття історичного шляху розвитку і процесу творення мови? Ці шляхи знов-таки були різні. Так, колись була Київська Русь, яка займала нинішню територію України, частково Росії і незначну територію нинішньої Білорусі, але ж далі шляхи розійшлися в історичному плані, а народи продовжували жити на своїх територіях, сповідуючи свою віру, дотримуючись своїх традицій. А традиції були не лише на рівні сім'ї, вони почали формуватися й на рівні державотворення. Власне, це ми й спостерігаємо у творі «Бояриня» Лесі Українки.

Пригадаймо, що в XVI ст. жінка в Україні мала рівне виборче право та могла бути обрана до органів правління на місцевому рівні поруч із чоловіками, то це зовсім не відповідало реаліям Московської держави. Там і натяку на таку можливість не було. Дискримінація жінок у Московії спостерігалася на всіх рівнях, хіба що велике багатство давало можливість жінці щось заявити про себе, але тільки про себе, бо нікому з таких і на думку не спадало підняти свій голос на захист тих, хто теж міг би внести щось корисне для розвитку суспільства чи держави, але мовчали, бо були жінками та сліпо слідували сформованим традиціям. Уявіть, як бути Олені, що виросла вільною й незалежною у своїх вчинках. Єдині обмеження, які вона мала, — це повага традицій (а вони були досить демократичними) і повага до інших людей, які живуть поруч. Тому й не витримує вона цього вимушеного гніту у вигляді дикунських московських традицій, що пригнічують і фізично, і духовно. Не може вона заради коханого приборкати своє єство, хоча й намагається. Бо як можна відучити людину дихати? Так і Олена. Вона не змогла навчитися не дихати.

Не дивно, що цей твір тривалий час не друкувався. Видно, ті, від кого це залежало, аж ніяк не хотіли, щоб люди довідалися про щось нове. Адже було так зручно причісувати всіх під одну гребінку, посилаючись на слов'янську єдність і спільність. Для чого було комусь знати, що ми, може, й маємо щось спільне в мовному корінні, але історичні умови довгий час були дуже різними. І різниця ця суттєва, вона ховається в глибинах не лише історії, а й етнічного виховання не одного покоління. Саме тому твір «Бояриня» Лесі Українки викликає великий інтерес, а письменниця — глибоку повагу за її мужність написати такий твір.

Тому осягнення своєї історії, свого коріння допоможе розуміти і нашу людську спільність, і нашу відмінність заради майбутнього, щоб кожен народ віднайшов міцні й тривкі корені свого існування, щоб разом ми пишалися тим, що усі різні за історичною пам'яттю, але рівні як люди, що дбають про майбутнє.