Духовність у поезіях Станіслава Чернілевського про родинні стосунки

Найдорожче, що є в кожного з нас, — це родина. А найкращі, найрідніші люди — батьки. Навіть виростаючи, дорослому сину чи доньці так хочеться батьківської теплоти, материнської ласки. Надзвичайно турботливо, зворушливо, з тремтливою обережністю змальовує родинні почуття в своїх поезіях Станіслав Чернілевський. Щирою, непідробною любов'ю до матері, до рідного дому пройнята поезія «Теплота родинного інтиму». Ліричний герой уже виріс, але його почуття до найдорожчої людини все такі ж сильні. Це безумовна любов, справжній душевний спокій. Так буває тільки вдома. Тому навіть дорослим хоч на хвилинку хочеться відчути себе маленькими, захищеними мамою. Її дбайливі руки рано-вранці розведуть у печі вогонь і мотузочком диму прив'яжуть хату до небес. Мати ніжно закутає ковдрою плечі, не ставитиме безглуздих запитань, бо вона знає навіть більше, ніж сам син. Тільки мати має особливий дар — відчувати свою дитину. Такий тісний духовний зв'язок, справжня щирість, розуміння без слів властиві родинним стосункам. І та гіркотина, та печія, що були на серці дорослого чоловіка, поступово зникають, ніби розсіюються. Мамина любов творить дива. З поезії зрозуміло, що поважне ставлення до батьків, щирі почуття — це та опора, той життєвий стрижень, який рятує нас від душевного болю не тільки в дитинстві, а й у дорослому віці.

Діти виростають, самі стають батьками, а їхні батьки стають бабусями й дідусями. І турботи наших батьків тепер вистачає і на онуків. Про важливість неперервності поколінь, повагу до бабусь і дідусів, пам'ять про них ідеться в поезії «Забула внучка в баби черевички». Мати стала бабою, до неї в гості в село приїздить гостити онука, та коли літо «перекочується за село» і осінь тихенько опускає «горіховий листок перед вікном», приходить пора бабусі прощатися з онучкою. Нелегким для бабусі видається те прощання, бо роки йдуть, і кожний із них, може, наближає бабу до розставання з дітьми й онуками. В дитинстві ми не замислюємося, наскільки рідна бабуся; часто, не дослухавши, біжимо на двір гуляти; і лише дорослішаючи, починаємо розуміти, як багато могла б вона нам розказати, скільки всього ми не встигли зробити, як, виявляється, мало уваги приділяли. Так і в поезії: сміхотлива онука бризнула дитячим сміхом, махнула рученям на прощання, а «бабка все стояла на дорозі, хустинкою торкаючись до сліз».

Бабуся залишилася сама до наступного літа, а з нею спогади, відлуння малечого сміху й онуччині черевички, забуті в селі. Ніжно понесла їх бабуся до спорожнілої хати, щоб торкнутися перед сном рукою, аби знов побачити любу онуку. Старенька приходить додому й навіть не вмикає світло, а, торкнувшись черевичків, лягає спати. Невідомо, чи встигне ще бабуся побачити й помилуватися своєю онучкою, чи буде наступного літа до кого приїздити малій, адже до баби непомітно підкралася осінь життя — старість. Такий філософський підтекст твору змушує нас замислитися над важливістю цінувати родинні стосунки, приділяти більше уваги батькам і бабусям, адже їм це дуже потрібно.

Тонким ліризмом, тихим смутком пройняті поезії про родину С. Чернілевського. Митець надзвичайно ніжно зумів передати гіркоту й сум розставання батьків із рідними дітьми й онуками.