піклуватися, щоб не захворіти. Або, наприклад, попросити, щоб усі були дуже розумними. Непогана думка, та ми знаємо приклади, коли розум використали не на добрі справи, а на шкоду людям. Знову так не можна. І я вирішив, що я б попросив у Долі, аби люди були щасливими саме на рідній землі. А рідна земля дасть і сили, і розум, а прагнення бути щасливими зробить людей здоровими, мудрими й добрими.

Чи потрібний дядько Лоскотон сьогодні?

(за твором Василя Симоненка «Цар Плаксій і Лоскотон»)

Звичайно, дядько Лоскотон потрібний у сьогоднішньому житті. Яким я його уявляю? Насамперед, життєрадісним, бо він вірить у добро, у те, що до всього треба ставитися по-доброму, чуйно. Багато є людей, які швидко втрачають віру у свої можливості, пасують перед труднощами і їм здається, що все подальше життя буде складним і безрадісним. Достатньо одного такого дядька Лос- котона, аби всі довкола нього повірили в себе, повірили, що разом треба докласти зусиль для здійснення кращого. Кожен по краплині — зробиться струмок, річка. А якщо такого дядька Лоскотона немає? Тоді треба кожному подумати про свою власну гідність, про те, що добрим світ стає тоді, коли ти по-доброму до нього ставишся. Проте, ніколи такого не було, щоб не з'являлися лідери, які вели за собою людей до якоїсь величної мети. Тому й сьогодні, особливо в шкільному товаристві, завжди є свій Лоскотон, з яким легко й просто, який і захистить, і підтримає. Тож Лоскотони не переведуться на нашій землі.

ІСТОРИЧНЕ МИНУЛЕ НАШОГО НАРОДУ

Наші предки, якими я їх уявляю

(за твором Олександра Олеся «Княжа Україна»)

Давніх русичів я уявляю міцними, кремезними, з орлиним поглядом. Ходили вони статечно, з гідністю тримаючи голову. Хода була некваплива, тиха, вони сторожко дослухалися до всіх довколишніх звуків: ворог міг з'явитися будь-якої миті. І взагалі, слід пам'ятати, що тоді мирного часу майже не існувало. Якщо й були хвилини радощів на честь якоїсь події чи свята, то все одно мали бути ті, хто пильнував за спокоєм своєї общини чи навіть просто своєї сім'ї.

Наші пращури шанували свою родину, особливо старших, з великою повагою ставилися до природи, поклонялися їй, мали своїх богів, що уособлювали сили природи. Головним богом був для них Дажбог, а допомагали йому Коляда — мати Сонця, Перун — бог грому й блискавки, Сварог — бог світла, Стрибог — бог вітрів.

Мені здається, що ми б могли багато чому повчитися у наших предків, особливо стосовно природи. Ми так сплюндрували землю, що вона починає ображатися на нас. А те, що земля — свята, її не можна бити, плювати на неї, — це залишилося в повір'ях та приказках. Нам частіше треба згадувати наших пращурів, пам'ятати

їх життєву мудрість. Бо досвід, який дійшов до нас із глибини віків, допоможе нам краще жити в цьому прекрасному, але ж складному світі.

Мудрий заповіт князя Ярослава

(за твором Олександра Олеся «Княжа Україна»)

На моє глибоке переконання, якби зараз усі домовилися виконати заповіти князя Ярослава Мудрого, що він їх проголосив ще за старих часів, то у нас менше було б проблем у сьогоднішньому житті й держави, і родини, і школи зокрема.

«Бути разом і дбати про свою рідну землю» — це був головний заповіт князя Ярослава, він прекрасно розумів, що саме в єдності сила. Бо коли народ єдиний, його важко здолати. А зараз чомусь кожен слухає себе, це навіть часто і в нашому класі відбувається. Кожен вважає, що тільки його думка правильна, а всі інші — неправильні. Свою думку треба мати, але обов'язково треба вислухати думку іншого — тоді легко буде знайти спільну мову. Увесь час слід пам'ятати, що ми, наприклад, навчаємося в одному класі, живемо в одній країні. Україні зараз важко, та все ж тазш я вірю в те, що заповіт Ярослава Мудрого почують усі, хто любить рідну землю, рідну Україну.

Михайлик-семиліток сьогодні

(за твором Антіна Лотоцького «Михайло-семиліток») Михайло-семиліток — казковий герой, мужній, відважний. Але мене вражає інше: мені важко уявити сьогодні дитину, яка б у сім років мала таку величезну любов до рідного краю. Та все ж таки я вірю в те, що вони існують — сучасні михайлики... Бо що для цього треба мати? Найперше — велику віру в себе, любов до рідної країни. А в цьому завжди є кому допомогти: тато з мамою, вчителі в школі, друзі-однодумці. Адже всім приємно, незалежно від національності, слухати гімн України, коли перемагає наш спортсмен! І тоді ми здаємося собі такими дружними та з'єднаними, бо то ж наш спортсмен переміг! Тож цей дух єдності треба підтримувати завжди, щоб люди пишалися тим, що вони з України.

Для мене таким сучасним Михайликом-семилітком є мій друг Олег. Він ніколи не дозволить собі кинути обгортку від цукерки десь у кущі, а коли побачить зламану гілку, то підв'яже її. А ще він відвідує спортивну секцію «Спас», де відроджують козацьке мистецтво бути і бійцем, і люблячим сином для рідної землі. Так