Мудрість філософа Григорія Сковороди

(Фантастична оповідь)

У Сковородинівку ми приїхали з батьками на кілька днів на гостину до тітоньки Марії, яка вже була на пенсії і весь час порпалася на городі. Після звичайних радісних привітань і обіду в колі родичів я вирішив прогулятися до Сковородинівських місць (де зараз музей Сковороди), там завжди було так затишно й привітно.

...Підходжу до Сковородинівського дуба, де на барельєфі видно зображення відомого філософа. Сідаю неподалік і довго дивлюся на нього.

І раптом помічаю, неначе щось відбувається — світ ніби змінив свої кольори й місцевість ніби теж набрала інших обрисів. Із-за дерева повагом вийшов якийсь чоловік у дивному одязі. Правда, нічого особливого: якийсь довгий плащ, незвична торба за плечима, лямка через плече... щось таке знайоме, десь я його бачив...

І очам своїм не повірив: та це ж Сковорода! Сам Сковорода! Як? Чому? Я нічого не розумів. Та він уже звернувся до мене:—

Кажеш, знаєш мене?—

Григорію Савичу! — вигукнув я із захопленням і здивуванням. Мої почуття важко описати.—

Ну, і звідки ж ти мене знаєш?—

Ну, як же? — гарячково почав я. — Ваші портрети, ваш музей... Хто ж не знає ваше «Всякому городу нрав і права»? А ідея «сродної» праці? Ваші байки... Ми ж все це в школі проходимо.—

Проходите? І як? Успішне проходження?—

Ну, ми вивчаємо... читаємо...—

І що ж це дало вам?—

Ми визначали ваші філософсько-естетичні погляди.—

І що ж тобі запало в душу?—

Ну хоча б ось це: «Коли хочемо виміряти небо, землю та моря, маємо спершу виміряти самих себе власною нашою міркою. А коли нашої всередині себе мірки не знайдемо, то чим мірятимемо? А не змірявши себе спочатку, яка користь знати міру в інших живих істотах? Та й чи можна? Чи можна знайти міру, не зрозумівши, що таке є міра?»—

А чому саме на це ти звернув увагу?—

Я звернув увагу на слова щодо виміру самого себе. Зрозумів ці слова так, що спершу треба заглянути собі в душу, спитати, хто ти є, де твоя міра ставлення до себе, а потім уже до навколишнього світу, бо як же можна мати уявлення про інших, про навколишній світ, коли ти не знаєш, як ти сам до цього світу ставишся? Або ще ось таке: ваші міркування про три світи...—

Так: «Є ж три світи. Перший є всезагальний і світ населений, де живе все народжене. Цей, складений із незлічених світ-світів, і є великий світ, інші два — часткові і малі світи. Перший — мікрокосмос, тобто світик, малий світ, або Людина. Другий світ — символічний, тобто Біблія». Тільки дуже шкода, що ви не хочете глибоко проникати в суть речей, а сприймаєте все поверхово.—

Може, ви й праві, бо у нас виникла дискусія щодо символічного світу, тобто Біблії. Я вважаю, що Біблія — це символічна назва віри людини, а не просто книги. Або ще сперечалися про дві сутності...—

«...Всі три світи складаються з двох сутностей... Видима сторона є тварь, а невидима сторона — Бог».—

Знаєте, Григорію Савичу, мені дуже подобається те, що ви як ніхто інший приділили увагу сутності людини. Я не знаю нікого іншого, хто б так гаряче відстоював і закликав до самопізнання. Адже у центрі вашої філософії — Людина. Наше покоління тільки «проходить» вас у школі, ми не чуємо більше на уроках про пізнання істини, про те, що є істина. Ото хіба що про ідею «сродної» праці.—

Не сумуй. Це вже добре, що ти над цим замислився. Пам'ятаєш: «Пізнаєш істину — ввійде тоді у кров твою сонце»? Тож, хлопче, не треба всіх намагатися зробити філософами, бо тоді було б нецікаво. А так я радий, що мене пам'ятають не лише у святкові дні мого народження, а ось з'являються хоч інколи такі, як ти.

Він ще щось хотів додати, та раптом його образ почав тьмяніти, а я заворожено дивився на те місце, де він щойно стояв.—

Схиляю голову перед вами, Григорію Савичу. Вдячний за цю фантастичну зустріч (а може, мою вигадку), бо питання самопізнання, на мою думку, — це питання виховання майбутнього покоління: через самопізнання — до прогресу!