Пісня в українському весільному обряді

Одним із найвеличніших і найцікавіших українських обрядів є весільний. Таку важливу подію в житті людини обов'язково супроводжували пісні. Весільними піснями величали молодят, бажали молодій парі щасливого й заможного життя. У пісенній творчості розповідається про етапи весілля, підготовку до нього.

Яскраво, в жартівливому дусі змальовано сватання в пісні «Котився місяць до зірки». У пісні застосовано прийом паралелізму — Івась є місяцем, а його кохана — зіркою. Парубок питається поради в батька: «Чи много боярів брати?» За народною мораллю, для сватання головне не осоромитися, показати себе з найвигіднішого боку, щоб не отримати гарбуза, тому батько радить синові: «Бери, синоньку, Всю дружиноньку, Бери старосту старого... Бери сватеньку- багачку, Бери свашечку-співачку, Бо там чужая сторона, Щоб не набратися сорома».

Жартівливою, із натяком на придане є пісня «Ой дайте нам дівку». За народними звичаями, якщо дівчина та її батьки давали згоду на одруження, одразу обговорювалося й питання про придане, яке здебільшого майбутня наречена готувала сама: пряла, вишивала.

Особлива увага приділялася й прощанню нареченої зі своїм дівочим життям. Свідченням цьому є численні пісні: «Прощай, прощай, подружечко», «Благослови, мати», «Ой у саду, саду вишенька зів'яла». Ці твори пройняті ліризмом, світлим смутком, надіями на щасливе подружнє майбутнє. Найчастіше їх виконували дружки, однак інколи, як вкраплення, лунає і голос самої нареченої: «Ой закотилось сонечко он там за горою, Та розстаюся ж, моє дівування, ой та навіки з тобою!»

Підготовка до основного етапу дійства, власне, до весілля, також супроводжувалася піснями. Надзвичайно часто у пісенній творчості зустрічаємо тему підготовки весільного короваю. Весь процес від замішування тіста до випікання короваю супроводжувався спеціальними піснями: «Не вій, вітре, вгору», «Жіночки-коровайночки», «Кучерявий піч вимітає», «Наша піч регоче, Короваю хоче», «Високі два стоги на дворі». Така увага до короваю невипадкова, адже він є символом сімейного щастя, достатку, продовження роду. Коровайницями були жінки, які були щасливими в шлюбі, дівчата і вдови не допускалися. Такий обряд має дуже давні корені, відомий ще з трипільської доби.

Одним із весільних обрядів є також звивання гільця — гілки плодового або соснового дерева, прикрашеної квітами, стрічками, калиною. Протягом усього весілля гільце, що символізує дівочу красу, стоїть на столі. По закінченні весілля дружки розламують по шматочку гільця, яке ще називають «дівуванням». Про це розповідається в піснях «Благослови, Боже, і отець, і мати», «Ми вілечко (гільце) вили».

Про звикання молодої до чоловікової родини співається в творах «Мене мати не жалує», «Ой лихая та свекруха — Не рідная мати ».

Весільна обрядова пісня живе в обряді й побутує разом із ним: вона додає йому життєвих сил і без нього, як правило, не існує. Лише в обряді вона квітне й розвивається, лише там вона може виявити свій глибокий зміст, ідейну наснаженість і естетичну чарівність. Українські весільні пісні відзначаються надзвичайною художньою майстерністю, відіграють величезну роль як рушійні сили весільного дійства, роблячи його яскравим, неповторним, емоційно насиченим та самобутнім.