Жарти епохи в творчості Євгена Дудара

Добрий жартівник — мертвий жартівник. Думка тоталітарного режиму часів Сталіна, коли звичайний анекдот із політичним ухилом міг призвести до розстрілу, а «шуткувати» про владу було проявом невиправдано ризикованої мужності. Зараз подібні жарти лунають на кожному кроці. А що ж було в часи, коли творив талановитий український сатирик Свген Дудар? Щось середнє між часом «сталінізму» і сьогоденням. Тобто з радянської дійсності глузували, але дуже обережно й завуальовано, приховуючи свої дотепи за формою байки чи казки. Саме так і чинив Є. Дудар, кредо якого було «сміх врятує світ». А сміятися було над чим, бо у «вєліком і могучем советском союзе» було стільки життєвих парадоксів, що навіть така серйозна наука, як історія не може ставитися до цих часів без долі іронії, а відголоски недалекого минулого досі є приводом для висміювання більшістю гумористів на пострадянському просторі. Згадати хоча б хрущовську кукурудзу — «царицю полів» чи суцільно «дряхлий» партапарат 80-х років або нескінченну плутанину із заповненням різноманітних бланків, форм, депеш тощо.

Останню ситуацію взяв на озброєння Євген Дудар при створенні своєї байки «Лісова казка». Дія відбувається в лісовому господарстві, яке входить до тресту та постійно отримує із центру «цінні вказівки». Висміюються, в першу чергу, надмірна бюрократія, несамостійність, незацікавленість у результатах праці господарств і, загалом, неефективна централізована система управління народним господарством у СРСР.

На одному конкретному прикладі мудрий читач бачить усі вади такої системи, а точніше те, що цей метод не відповідає не лише потребам часу, але й здоровому глузду. Чому занепадає господарство? Бо кожна з ланок є лише пасивними виконавцями без власної думки, і представники всіх органів влади все, що й можуть, так це давати методичні вказівки згідно з абсолютно теоретичними постановами правлячої верхівки. Безініціативність і байдужість працівників на місцях показується вже на початку, коли Ведмідь радісно реве, отримавши депешу з тресту. Таке враження, що усі лише тим і займаються, що сидять і чекають вказівок зверху. Абсурдному листуванню немає ні кінця, ні краю, у цей час ніхто не піклується про ліс, а головне — така ситуація всіх влаштовує. «Те, ну вирубаємо лісочок, другий, кому від цього гірше буде? Країна велика, на всіх вистачить». Так нещадно знищувалися природні ресурси нашої багатющої землі. Це стосувалося не лише деревини, а й газу, вугілля, руди тощо. Неекономність, відсутність усіляких рамок в експлуатації довкілля — характерні риси радянської держави.

Ми й досі не позбавилися «комплексу виконавця» — чекати з моря погоди, а краще сказати, із-за моря хазяїв — наша улюблена позиція, коли доходить до справи. У нашій мові є більше

30 синонімів до слова «чекати». Тому й керують нашими підприємствами й тримають у руках наші долі чужинці, що лише висмоктують із України останні соки. Дехто й досі ностальгує за «чудовим» минулим, не усвідомлюючи, що корені наших проблем закладені саме в ньому і, на жаль, засіли глибоко на ментальному рівні українця, як ті «пеньки», і, щоб викорчувати їх, знадобиться ще не одне десятиліття. А поки — смійтеся, як заповідав нам Євген Дудар, бо дивитись на все це серйозним оком стає дедалі болючіше і страшніше.