Білі коні під чоботом історії в творчості Володимира Дрозда

Доля коня — у волі. Доля коня — у силі. Так чому ж тоді споконвіку ці мудрі й незалежні істоти запряжені в ярмо? Чому тягають на своїх спинах воїнів, беручи таким чином участь у кровопролитті? Чому терплять удари батогами й виправдовують своїх кривдників? Горда й одночасно дуже непевна їхня мудрість. Коні близькі до людей. Вони можуть становити з вершником одну суть або взагалі бути одним цілим (кентаври із міфів). Тому, мабуть, письменники часто уособлюють саме в цих тваринах дух людини, а то й цілого народу.

Усі пам'ятають мультиплікаційного Спірита — душу прерій. І той, хто насправді зрозумів головну ідею цього анімаційного фільму, скаже: «За показом долі мустанга стоїть щось більше, а саме ідея свободи, дух індіанського населення, символ, ідеал». Таким є персонаж оповідання Володимира Дрозда білий кінь Шептало. Але в ньому втілений досить гіркий, драматичний образ українського народу.

Новаторським, безпосередньо цікавим є те, що автор, по суті описуючи коня, настільки заглиблюються в психологічний аналіз його свідомості, що іноді втрачається грань, і читач має змогу вийти в іншу площину — людських почуттів, конфліктів і прагнень. Блискавкою в небі приходить усвідомлення того, що кінь — лише майстерна алегорія, а насправді йдеться про ціле суспільство українців, «білих» — тобто особливих, що нівечать своє життя пристосуванством і страхом перед змінами, а головне — виправданням своїх прямих катів аж до їхньої героїзації (порахуйте хоча б пам'ятники Леніну в одному місті Харкові). Момент, коли кінь Шептало відчуває духовне злиття зі своїм погоничем Степаном, якнайкраще демонструє залежність нашого народу від поводиря. «Народ — вівці, яким потрібен пастух», — і в цьому впевнені мільйони українців. А як же свобода? А насправді, якщо подумати, ми просто не знаємо, що з нею робити. До когось вона приходить так же, як до Шептала — у критичний момент. Далі п'янить, далі насичує... і що? Раптом стає непотрібною, і приходить відчуття, ніби й не було її — цієї бажаної вольниці. Ми обираємо — бути як всі, адже навіщо показувати свою окремішність — це так втомлює, чи краще впасти в калюжу, надівши на себе брудну маску.

Кінець оповідання виглядає образливо, розчаровує, бо після таких щирих і справжніх відчуттів, які дала коню свобода, просто гріх повертатися до старого. Але автор налаштований на гірку правду, і саме ця чесність до самого фіналу демонструє мужність Володимира Дрозда як автора і патріота.