Свобода для тих, хто готовий платити

(За твором Михайла Коцюбинського «Дорогою ціною»)

Втікаючи разом з героями очеретами від пожежі в непроглядних плавнях, пливучи на хиткому плоту стрімкою рікою, сидячи в окопах, відчуваючи запах пороху, вогкої землі й загірної свободи, мимоволі почуваєшся, ніби у голлівудському пригодницькому блок- бастері з тією лиш різницею, що на відміну від шедеврів кінематографу, створюваних бурхливою уявою й розхитаною психікою їх режисерів (на зразок Спілберга) задля задоволення потреб натовпу в «хлібі та видовищах», Коцюбинський створив ситуацію, яка була аж надто близькою для тої дійсності, бо такі та набагато гірші події не були тоді новиною. Вони були й залишаються гіркою правдою життя. Від того й щемить у серці за кожен крок Остапа й Соломії, від того озивається у вухах протяжною луною вітер, що приносив на своїх крилах той вічний поклик: «Оста-а-пе-е!»

Лише Коцюбинський із властивим йому психологізмом та увагою до деталей міг створити зі здавалося б звичайної події — втечі кріпаків із панщини — цілий гостросюжетний екшн із проникливим кінцем. Глибина розуміння історичного часу й емоцій людей просто вражає. Український народ 30-х років XIX століття порівнюється з туром «із ще не втраченим смаком волі», який, проте, вже перетворюється на домашнього вола. Ось коли в українця зароджується ця рабська психологія, що існує дотепер, не даючи нашому народові знайти своє місце в мінливому світі. Автор схоплює цей момент, ніби на фотоплівку, і потім кожного разу наголошує на тому, що вільна людина козацької доби, знаходячись під панським ярмом, стає худобою, на яку влаштовують «лови, як на вовка або ведмедя». Але доки жевріє зоря надії, доки видно той берег і є хоч краплина сили, щоб іти уперед, людина не має права здаватися. Такими зображає своїх героїв — Остапа, Соломію та Івана — М. Коцюбинський. «Усю силу добути... усю теплу кров... усю волю», — заклик Соломії до самої себе, а письменника — до нас з вами. Він не дає легкого шляху, не применшує втрати (не випадково твір називається «Дорогою ціною»), але й не дає можливості відступу. Тобто, мости добровільного повернення під панський гніт спалені від самого початку. Рішучість і впевненість керує персонажами. Особливо цікавий у цьому плані образ Соломії, адже вона — жінка, але зовсім не така вразлива й сентиментальна, як, наприклад, Маруся Квітки-Основ'яненка чи героїня балади «Причинна» Тараса Шевченка. Вона швидше схожа на дику тигроловку Наталку з роману Багряного, відважну й непоступливу. Соломія зважується тікати з коханим, а не лити сльози біля віконця. Ось де еволюція образу жінки: «велика, як на доброго мужика постать», авантюризм, здатність приймати важливі рішення, швидко діяти, ризикувати (це ідея Соломії — здійснити збройний напад на турків, навіть Іван спочатку вагався). Отже, жінка мужніє під впливом обставин, вона має бути сильною, що ми спостерігаємо і в сучасному суспільстві.

Ще один влучний, геніальний образ, створений Коцюбинським, це свобода — мак, тобто полум'яна квітка, яку так хочеться зірвати. Так, для українського народу це більш ніж актуально: дух свободи — це наша природа, наша ментальність, спаплюжена й приспана часом життя біля загальної кормушки в СРСР. Збудити цю пристрасть, наповнити її новим змістом, зірвати кордони... Якби... Але зараз ми радше заплатимо дорогою ціною за новий холодильник, ніж за свободу власного вибору. Гірко, але віримо, що остапи й Соломії ще живуть в нас і нехай навіть дорогою ціною, але вийдуть назовні и принесуть народу не паперову, а реальну свободу, ту, що має смак, який Олесь Гончар прирівнює до смаку безсмертя. Попросимо Бога, щоб хоч ціна її не була занадто страшною...