Гірка комедія солодкого життя в творчості Івана Карпенка-Карого

Не спиться, не їсться мені...

Герасим. Калитка

У нашому суспільстві здавна існує страшний звір. Кудлатий, дикий, з червоними ненаситними очима, він не їсть і не спить, блукаючи душами людей. Цей звір справді небезпечний, і його не можна зловити, але парадокс: люди не жахаються його, а навпаки, широко відкривають двері, впускаючи його в душу. Звіра цього звуть Жадібністю, а в його свиті завжди ходять Гроші та Влада.

Непомірна жадоба до грошей та легкої наживи часто ставала головною проблемою в літературних творах. Це й відомий образ живоглота Гобсека, змальованого Оноре де Бальзаком, і герої Мольє- рівських комедій, зокрема «Міщанина-шляхтича». В українській літературі цю проблематику на національному ґрунті блискуче розкриває один із корифеїв вітчизняного театру Іван Карпенко-Карий у драмах «Хазяїн» та «Сто тисяч». Головний персонаж другої, Герасим Калитка, — яскраво виражений тип «дикої, страшної сили», що зародилася на українському селі. Ознаки цієї сили — постійне необмежене прагнення до власного збагачення, дрібновласницька психологія, низький рівень духовності. Ці риси великих сільських землевласників більше за все тривожать драматурга. Адже люди, що мають фінанси та владу, — часто неосвічені й бідні на духовному рівні, що ми спостерігаємо й по сьогодні, дивлячись на декотрих «нових українців» чи «народних обранців». Тому гостра соціальна проблематика додає комедії грейпфрутового, гірко-солодкого смаку.

Із громадянської Карпенко-Карий плавно переходить у психологічну, індивідуальну площину. Не багатії мають владу над грошима, а купюри над ними. Герасим Калитка — дріб'язкова людина, що трясеться над капіталом, як той Кощій, що «над златом чахне». Багатій втрачає спокій і сон, зривається на наймитах, дружині, слідкує за кожною крихтою хліба, бере в заставу волів кума, бо «так надежні- ше». А в результаті стає жертвою «жидівської» афери, бо бажання легкої наживи, заздрість до свого сусіда Жолудя просто засліплюють йому очі. Автор висміює поведінку головного героя. Той виглядає безпорадним, жалюгідним, коли дізнається, що втратив гроші. Цим Карпенко-Карий утверджує думку, що, звичайно, потрібно шукати інших цінностей в житті, а не обмежувати себе бажаннями внутрішнього звіра — Жадібності. І наївні міркування типу: ось, зароблю грошенят та й заживу потім душею, якими дехто намагається виправдати свою надмірну увагу до накопичення капіталу, просто не мають підґрунтя. Бо, як відомо, яку б людина маску не вдягала,

з часом вона приростає та врешті решт стає обличчям, змінює особистість. Вражає образ кума Савки, який уже досяг крайньої межі в своїй маніакальній грошовій спразі: «я пішов би до сатани у саме пекло... без душі, мабуть, легше, як без грошей».

Щоб не ставити на ваги такі непорівнянні речі, потрібно просто пояснити Грошам, «хто в домі хазяїн», бо цей дім — це не житло, а власна душа.