Послухайте поезії весну

(за творчістю Лесі Українки)

Творчість Лесі Українки вражає насамперед силою її жіночого духу, ну і, звичайно, унікальністю художнього таланту. За мужністю й полум'яністю своєї поезії вона перевершила багатьох чоловіків, залишаючись усе тією ж чутливою, ніжною жінкою. Доля знущалася над нею, а Лариса «сміялася крізь сльози» і «сподівалася без надії». Так, у пошуках сили й боротьбі з невиліковною на той час хворобою сухоти, видатна поетеса створювала свої шедеври, що дивують своїм оптимізмом, вірою у щастя, природністю, невимушеною щирістю в любові.

«Весняною» можна назвати поезію Лесі Українки, бо вона пробуджує почуття, зеленіє новизною, розпускається квітками справжності й розтікається ручаями ліричної свідомості. Крім того, чимало віршів присвячені саме цій порі року: «Давня весна», «Стояла я і слухала весну» тощо. У моменти хворої самотності й відчаю згадка про пробудження природи від зимового сну давала поетесі наснаги, і тому поезії, написані в цей час, не зважаючи ні на що, сповнені любов'ю до життя та радісними відкриттями. Характерна в цьому плані така лірична медитація як «Давня весна». Поетеса наділяє головну героїню — весну — людськими рисами: весела, щедра, мила; показує її як діяльну, активну господиню природи, що грає сонячним промінням і повсюди розкидає квіти турботи й надії. Динамізм, легкість, безмежність «Лесиної» весни відчувається з перших рядків. Унікальні метафоричні епітети «зелений шум», «веселая луна» розширюють гаму позавіршових емоцій. Контраст людського буття й природи виражений її станом: «хвора й самотна».

Я думала: «Весна для всіх настала, Дарунки всім несе вона, ясна, Для мене тільки дару не придбала, Мене забула радісна весна».

Але як істинний романтик (точніше неоромантик), Леся Українка віддається повному єднанню з природою, її внутрішній світ гармоніює зі світом природи. Її лірична героїня починає помічати незначні деталі, без яких миттю раніше відчувала себе обділеною і покинутою: цвіт яблуні, спів вітру і пташок.

Ні, не забула! У вікно до мене Заглянули від яблуні гілки, Замиготіло листячко зелене, Посипались білесенькі квітки.

І серце її наповнюється світлим відчуттям вдячності за все, що принесла в її життя природа весни.

Отже, Леся Українка внесла в українську літературу небувалу свіжість свого мужнього жіночого серця і зламала назавжди стереотип «слабкої жінки», встановивши замість нього монумент природної краси й досконалості.