Віднайдіть «свого Кобзаря» (за творчістю Т.Г.Шевченка)

Таких пекельних нот не чули люде, Які на серці в тебе звірство брало.

Пантелеймон Куліш. «До Шевченка»

Хто є Шевченко для сучасного українця? «Шевченко — наше все. Поет. Геній» — почуєте ви від пересічного громадянина. А що він за людина, чим жив, як мучився, карався, зневірявся? Це вже мало кого цікавить. Він — символ України, йому встановлено пам'ятник на майдані, і для більшості обивателів його постать уособлює ВСЮ українську культуру. Але навіть у працях з «шевченкознавства» важко знайти однозначну відповідь на запитання: ким насправді був легендарний поет? Як тільки не називали Шевченка різношерсті науковці: від «українофіла», «безумного патріота» й «сепаратиста» до «нігіліста» й «соціаліста», від пророка до богохульника. Його пам'яттю та ім'ям послуговувалися всі, кому забажається, користуючись незмінною формулою «Шевченко — наш». А ми — читачі, учні, розвісивши вуха, слухали все, що нам наговорять, створюючи у себе в душі надзвичайно далекий і пафосно незрозумілий образ народного месника. Але — досить! У нас є душа, серце і «Кобзар». Щоб зрозуміти Шевченка, більше нічого й не потрібно. Розгадка так близько... В живих «думах» поета, що стоять тепер перед нами «на папері сумними рядами». Не лякайтесь, якщо побачите іншого Шевченка, ніж уявляли, навпаки, це й буде істинно ваш правдивий Кобзар.

За численними стереотипами, нав'язливими думками, патріотичним галасом, я прагну перш за все побачити людину, Тараса, таким, яким відчував себе він сам, з усіма переживаннями й сумнівами. Одною з найяскравіших у цьому плані є поезія «Минають дні, минають ночі», написана поетом у зрілому віці, де він переосмислює своє життя. Боляче усвідомлювати, що ще молодий чоловік, попереду в якого ще багато і радості, і печалі, втрачає смак до життя, знаходиться ніби в певній прострації: «чи я живу, чи доживаю, чи так по світу волочусь, бо вже не плачу й не сміюсь». Ось вона доля легенди — приреченість на муки й страждання протягом усього життя. Краще за все уявляється мені ця поезія композицією на кобзі: мінорні, заспівні ноти на початку — «гаснуть очі», «серце спить», протяжність, що вводить нас у певний транс, а потім — раптовий удар по струнам — «доле, де ти?» риторичний удар з повтором найвищої емоції. Далі йдуть антагоністичні мотиви, перебори струн, бурхлива мелодія, що не може залишити байдужим, бо підносить до рівня підсвідомого^ невловимого.

Шевченко — вічний шукач, лірик, тягнеться до безкомпромісного ідеалу, не боячись ставити ультиматум долі. Найстрашніше для поета-борця — байдужість, жалюгідне існування, життєва марнот тратність. Усім єством він противиться таким рисам, і насправді живе іншим життям, не жалкуючи сил, не втрачаючи духу.

Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше — спати, спати І спати на волі, І заснути навік-віки, І сліду не кинуть Ніякого, однаково, Чи жив, чи загинув!

Це особистий подвиг митця, і ось я вже відчуваю симпатію, близькість до поета та його думок. Я відкриваю свого Шевченка, скидаючи

з нього завісу чужих поглядів, і так до нескінченності, бо творчість українського Кобзаря насправді багатогранна й геніальна в плані того, що кожен може віднайти в ній себе. Вдалих пошуків!