Короткий спалах великого таланту

(за творчістю Леоніда Кисельова)

У 60-ті роки XX століття в українську літературу ввійшов молодий, але талановитий, із великим творчим потенціалом поет — Леонід Кисельов. Його називали юним Лєрмонтовим, Пушкіним, Шевченком. Але матеріали його життєпису дуже стислі, бо прожив він тільки 24 роки: помер від страшної недуги — лейкемії. Письменник Ю. Щербак так описував Леоніда Кисельова: «Обличчя нерухомо- смагляве, і це робило його схожим на молодого венеціанця, проте темпераментом Льоня надто відрізнявся од італійців: був малорухомий і повільний, слова вимовляв тихо і наче мляво...» Мабуть, увесь темперамент юної душі, її поривання поет вкладав у свої твори, які залишилися як вічний спогад про великий талант, що не встиг розквітнути уповні.

Він любив стародавнє мистецтво, твори класиків, футбол, джаз і українську пісню. А ще любив рідний Київ — «місто всіх кохань, де тополеві вранішні тумани». Любив свою Батьківщину, увесь білий світ — великий і прекрасний. Так, у поезії «Земля така гаряча» Леонід Кисельов звертається до земляків із проханням любити рідну землю та дбати про її майбутнє. Вірш нагадує крик відчаю: «Люди, схаменіться, бо серед болю та війн «завтра» може не настати!»:

Не винести того болю, Не виридати жалю. Що станеться з тобою, Мій світе, мій журавлю!

Можна провести паралель між малим хлопчиком, що від жорстокого браконьєра затуляє- собою журавля, і автором вірша, що намагався за допомогою своєї творчості захистити світ від байдужості й жорстокості, зробити його на краплину світлішим, духовнішим, більш людяним.

Ідея збереження людяності, на мою думку, присутня і в поезії «Катерина». Образ шевченківської Катерини, що несе немовля, є символом миру, чистоти, материнства, Батьківщини.

Доки буде жити Україна В теплім хлібі, в барвних снах дітей — Йтиме білим полем Катерина З немовлям, притнутим до грудей.

У творі «Стати б хоч на менти лічені» в алегоричній формі показано, що коли людині найважче, то її може врятувати духовність творчості, а не якісь матеріальні надбання:

А як хто не має віри вже Ні в кохання, ні в слова, Я йому сопілку виріжу, Най журную заспіва.

Збірка поезій Леоніда Кисельова, яка побачила світ вже після його смерті, має назву «Остання пісня». На мою думку, більш влучної назви не дібрати. Так, ці поезії стали першою й останньою піснею, але піснею потужною, яскравою, творчою, гуманістичною. Піснею, яка відкрила світу справжній Талант.