Шлях довжиною в життя

(за трагедією Йоганн Вольфґанґ Ґете «Фауст»)

Прийшов у світ, щоб свідчити про істину...

Що є істина?..

Євангеліє від Іоанна 18; 37, 38

Трагедія «Фауст» посідає окреме місце в творчий діяльності Й. В. Ґете і є найбільшим його досягненням як письменника. Цей безсмертний твір автор розпочав писати в 1772 р., продовжував працювати над ним усе своє життя, вкладаючи в нього весь свій досвід і надбану на життєвому шляху мудрість, і закінчив його 1831 р. за рік до смерті. «Фауст» Ґете — це національна драма, але автор з притаманною йому прозорливістю придивлявся також і до життя інших країн та народів. Тому «Фауст» — це результат узагальненого обстеження усього людства, його досягнень і розумних прагнень. Таким чином, цей твір висвітлює загальнолюдські моральні проблеми та є цінним надбанням світової літератури.

У своєму творі автор звернувся до образу, який жив у народних бувальщинах. Доктор Фауст був особою історичною, він мандрував по містам протестантської Германії в бурхливі часи селянських війн і реформ, демонструючи народу всілякі чудеса. Ґете у своїй творчості часто зображує сильних особистостей, які внесли значний вклад в історію людства (Цезар, Магомет, Сократ, Прометей та інші), та образ народного героя Фауста, шукача істини та правильного життєвого шляху, був поетові найближчим, оскільки Ґете міг вкладати в його уста свої думки. Ґете, як і Фауст, хоче пізнати сенс життя через досвід та практичну діяльність, сприймаючи не тільки ідеалістичну філософію та догми феодально-буржуазного суспільства того часу, а ще й звертаючись до магії, трактату чорнокнижника Нострадама про закони створення світу, та все ж не знаходить відповіді на своє питання — чи є сенс у цьому житті? Що глибше філософ пізнає Всесвіт, то більше бентежиться. Він ладен навіть ціною самогубства йти до відкриття таємниці буття: «На крок рішучий мужності здобутись, / Хоч би й судилося в ніщо там обернутись». На мою думку, поет втілює в цих словах вічне прагнення людства будь-якою ціною пізнати закони Всесвіту.

Ґете підкреслює непересічне сприйняття Фаустом досягнень сучасної науки та філософії на прикладі діалогів з ад'юнктом Вагнером, для якого все зрозуміло і який, вивчаючи науки, цілком задоволений своїм життям. Фауст у розпачі — його особисто не влаштовує місія мага-чудотворця та лікаря-цілителя, він хоче пізнати абсолютну істину. Однак людина доволі обмежена у своїх можливостях, тому Ґете вводить у твір Мефістофеля — посланця пекла, спокусника, втілення зла й темних сил. Нечистий намагається скористатися прагненням Фауста до нездійсненного, щоб заволодіти його душею. Мефістофель пропонує доктору свої послуги для пізнання таємниць створення світу та опанування абсолютними науками. Фауст вагається, кепкує над мізерністю можливостей демона зла та врешті-решт погоджується прийняти його пропозицію, але висуває умову: тільки усвідомлення досягнення мети, відчуття особистої довершеності та слова «миттєвість, зупинись» будуть свідчити про перемогу Мефістофеля. Дух Зла зневажає людей і впевнений, що рано чи пізно Фауст, як і кожна людина, втомиться від пошуків досконалості та буде задоволений спокусами, запропонованими ним.

І ось відкрилося нове життя для Фауста — він знову стає молодим. У той же час Мефістофель починає спокушати доктора. Перша спокуса — красуня Маргарита. Пристрасть до неї затьмарює розум філософа, він зваблює Маргариту, тим самим занапастивши її. Доля дівчини складається трагічно — вона вбиває свою дитину від Фауста, по тому не може пробачити собі цього злодійства, свідомо бере на себе чужу провину, та врешті, опинившись у в'язниці, божеволіє. Фауст картається, усвідомлює свою відповідальність за цю трагедію, але запізно. Чому ж так сталося? На мою думку, не зважаючи на свою любов до Маргарити, Фауст не міг сприйняти затишок і спокій бюргерського життя, його вабила жага пізнання вселенської істини. Отож, Мефістофелю не вдалось задовольнити його роллю спокусника. Влада, багатство, слава теж не задовольнили Фауста, який маючи навіть необмежені повноваження мага-чародійника, не знаходить ані істини, ані сенсу життя. Навіть у царстві Гелени Прекрасної не заспокоюється бунтівна душа філософа. Мефістофель знову програє, але не заспокоюється, наступна його спокуса — військові перемоги в міжусобиці двох імператорів. Та Фауст не бачить сенсу у військових перемогах, які не вдосконалюють світ.

Аж ось Фауст, намагаючись побудувати ідеальне суспільство, врешті знайшов те, що шукав. Він усвідомив, що вільна праця вільного народу на вільній землі і є кінцевою метою пошуку істини. Навіть уже сліпий, у стукоті лопат, що копають йому могилу, вчуває герой звуки праці будівельників і вірить, що тільки мирна праця для досягнення спільної мети прагнення добра й гуманізму має майбутнє. Нарешті душа Фауста пізнала вічну істину. На мою думку, таким чином митець наголошує — навіть сліпий зможе побачити, що створення досконалого суспільства можливе, і ніяким силам зла не завадити цьому вічному покликанню людства.

Здавалося б, Мефістофель виграв? Та ж ні, ангелам вдалося забрати душу Фауста на небеса, врятувати її, вони зауважують: «Чиє життя у прагненнях пройшло, того спасти ми можем». І душа Фауста залишається вільною й вічною.

Кожна людина впродовж усього життя йде до істини, у кожного свій шлях, свої успіхи й помилки на цьому шляху. Та треба завжди