Психологічна новела Михайла Коцюбинського «Intermezzo»

Intermezzo — це музичний термін, який означає перепочинок, паузу між частинами великого твору. Очевидно, у кожної людини в житті настає такий момент, коли такий перепочинок є надзвичайно необхідним, таким, якщо його не зробити, далі йти не можна вже нікуди. І, власне, можливість побути на самоті, серед природи, подалі від «залізної руки міста», від усіх тих проблем, своїх і чужих, від шуму, тісняви, постійного руху (емоційного й фізичного), психічної напруги потрібна кожному.

Герой твору — митець, який втомився від життєвих вражень, від людського горя, яке йому доводилося спостерігати останнім часом. Украй знервований, герой протиставляє себе «людям», їхньому метушливому способу буття, який не має природної гармонії, а відтак призводить до руйнації особистості. Герой прагне побути на самоті, відсторонитися від усіх: «Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: тут вхід не вільний!» Таке нестримне бажання втекти могло виникнути в людини, яка насправді дуже чуйна до людського нещастя, яка ніби «пропускає» чуже горе через себе, сприймає біль інших, як власний. Тож зрозуміло, чому М. Коцюбинський обирає за героя митця. Переповнившись цим болем, ліричний герой має зняти нервове напруження. Він прагне відпочинку, спокою, щоб відновити втрачені сили, і з цією метою покидає місто, вирушає на природу — в Кононівські поля на Полтавщині. Коловерть останніх думок про когось, останні фрази, уривками почуті в потязі, — це немов відхід до сну, до відпочинку стомленої душі й натягнутих нервів.

У новелі основним об'єктом зображення є саме душа митця. М. Коцюбинський простежує, як змінюється психологічний стан людини від спілкування з природою. Психологічний стан ліричного героя зазнає своєрідної еволюції: від стану втоми до заспокоєння та відновлення творчих сил, прагнення знову вбирати в себе болі й радощі оточуючого світу. У новелі немає видимих зовнішніх подій. Усі зміни відбуваються в душі героя. Поряд із ним дійовими особами у творі виступають «ниви у червні», «жайворонки», «сонце», «зозуля», «залізна рука города», «моя утома», «людське горе». Ця новела є своєрідною стенограмою психологічних станів ліричного героя, його почуттів і настроїв. Він утомився від залізної руки міста з усією складністю життєвих проблем і прагне заспокоєння, усамітнення на Кононівських полях. Поступово спілкування з природою знімає з героя психологічну напругу. Центральне місце займають картини його перебування серед природи, безлюддя, тиші, чистоти. Показовим є те, що спочатку героєві скрізь мариться, що має десь з'явитися людина, яка ніби переслідує його, але поступово він ловить себе на тому, що розмовляє з природою, як з людиною, ніби йому вже бракує товариства. Протиставленням людській логіці є поведінка собаки, який волю цінує понад бажання задоволеної злості. І хочеться зробити висновок: людина не може бути духовно вільною, коли тримає злість на когось, коли живе почуттям помсти.

Невипадковою є й кульмінація твору — зустріч героя з селянином, якого митець уже готовий вислухати: «Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю! Вже натяглися ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них! Говори, говори...» І герой знову вбирає в себе горе, і, мов каміння, тяжко лягають на серце жахливі події: «П'ятеро діток голодних чомусь не забрала гарячка», «Раз на тиждень б'ють людину в лице», «Найближча людина готова продати», «Між людьми, як між вовками»... Зрозуміло, що це лише маленька крапля у великому морі людського нещастя.

Пейзаж твору має психологічне підґрунтя, він відображає не лише красу навколишньої природи, а й внутрішній світ героя, зміну його настроїв, думок, почуттів. Новела написана в імпресіоністичній манері, що полягає в зображенні миттєвих вражень, безпосередній фіксації реакцій, переживань. У творі фактично немає сюжету, адже мета не в зображені зовнішніх подій. Найголовніше — змусити кожного прислухатися до себе зсередини, відчути власну гармонію, налагодити струни душі, щоб зіграти нову мелодію — мелодію справжнього повноцінного життя.