Проблема українізації

(Микола Куліш і сучасність)

На моє глибоке переконання, твір Миколи Гуровича Куліша «Мина Мазайло» і сьогодні залишається актуальним. Бо ми знову повернулися на той шлях, який одного разу намагалися пройти, — українізація. Тільки тоді вона здійснювалася під партійними лозунгами, а зараз начебто в умовах демократичних процесів, що відбуваються в Україні, а насправді згодом призвела до тотального нищення всього українського.

Згадаймо сюжет комедії, де показано, що московська політика «українізації» України була лицемірною та формальною. Для прикладу репліка дядька Тараса: «їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було...» Чому ж зараз ми відчуваємо, що п'єса залишається актуальною? Саме тому, що й зараз спостерігаємо комплексування українців щодо своєї самосвідомості. Тільки зараз вона має іншу форму: відчуття другосортності.

А на сьогоднішній день мали б працювати два чинники. Перший — це державне забезпечення виконання Закону про мови, а другий — це активна діяльність сучасної інтелігенції не на рівні газетних публікацій, а дещо інше. Не дуже сучасні методи українізації відрізняються від колишніх, партійних. Складається враження, що державним чиновникам важливо проголосити намір, посилаючись на закон, а далі відкривається прекрасна перспектива для чиновницького життя: є що перевіряти, є до чого чіплятися і де поживитися, бо без забезпечення умов виконання закону мало знайдеться таких, що будуть виконувати закон у повному обсязі. І — лови собі рибку скільки твоїй душі заманеться. А що ж наша інтелігенція? Вони-то розуміють (або точніше повинні б розуміти), що відбувається? Що подібне ставлення породжує мазайлів тільки іншого ґатунку. Замість того, щоб протиставити такій ситуації своє виважене слово, вони опускаються до «москалізмів», «кацапізмів» і ще якихось «ізмів», аби лишень потрясти кулачком повітря під геть знехтуване «Ще не вмерла Україна». І замість того, що ми обурювалися певними проявами неприйняття процесу українізації, ми починаємо обурюватися недолугою політикою держави і нерозумною, зовсім неінтелігентною поведінкою нашої авангардної сили — інтелігенції.

Нас і досі годують інформацією із преси, що йде «насильственная» українізація, що є неправдою. Але з іншого боку, коли бачиш, як по-чиновницькому поводиться влада, як неінтелігентно поводиться наша інтелігенція, то з'являється почуття якоїсь образи і на тих, хто кричить про насильство, і на тих, хто кричить: «геть москалів».

Та хіба ж ми дійсно такий примітивний народ, що дозволяємо цим людцям керувати собою? Коли ж, врешті, усвідомимо, що ніхто не буде поважати українство, допоки воно не навчиться поважати себе, не підніметься з колін і піднесе себе до високої духовності в українському слові.