Проблема вибору людини в межовій ситуації

(за романом А. Камю «Чума»)—

А що таке чесність? — ...спитав Рамбер,—

...бути чесним — значить робити свою справу.

А. Камю «Чума»

Альбер Камю — французький письменник, лауреат Нобелівської премії, філософ, учасник руху Опору, взагалі, непересічна людина. Камю, як на мене, цікавий письменник. Сам твір «Чума» на мене

справив враження не стільки як текст, а скоріше як підтекст. Коли читаєш роман, треба розуміти більше ніж написано, або запитувати пояснень у вчителя, або ж спочатку прочитати підручник чи передмову до роману — і тоді читати легше й зрозуміліше. Це трохи дивує. Адже у Л. Толстого чи Ф. Достоєвського, О. Бальзака чи Ч. Діккенса, ти просто спілкуєшся з автором, із його героями, навіть стаєш сам учасником подій (так здається в усякому разі). Щоб прочитати роман «Чума», треба бути підготовленим. Потрібно бути трохи філософом, трохи аналітиком, трохи істориком... Усе починається з першої фрази: «Цікаві події, що взято сюжетом цієї хроніки, відбулися 194... року в Орані». Чому автор не вказав останньої цифри? Який у цьому смисл? Інтрига для читача, щоб він сам здогадався, про яку «чуму» буде йти мова?

Хаос... Суцільний хаос... Кажуть, випадковості не буває. От і слово «хаос» «впало» на мене не випадково. Це ж підказка! Дійсно, якщо підійти до теми твору з самого початку, від джерела, то там можна знайти слово «хаос». Воно лежить в основі світосприйняття письменника, і це сприйняття світу надалі відбилося в його творах. А погляди, як і твори Камю, несуть на собі відбиток екзистенціалізму. Що доводили екзистенціалісти? Вони переконували, що світ — це хаос, у ньому не існує закономірності. Усе відбувається випадково. Людина самотня, вона не може зрозуміти сенсу свого життя. Єдине, що дає їй змогу зрозуміти смисл власного існування — це якась критична ситуація. Наприклад, людина потрапляє в межову ситуацію (знаходиться на межі чогось, іноді на межі життя й смерті), і тоді вона робить свій моральний вибір, доводячи сама собі, що вона не порожнє місце в цьому світі та від неї все-таки щось залежить. Так от, перед нами роман «Чума». Межова ситуація: у місто Оран приходить страхітлива хвороба чума (у переносному значенні автор має на увазі і фашизм — дивимося на дату! — і взагалі будь- яке лихо). Звичайний лікар Бернар Ріє помічає небезпеку — щури можуть розносити інфекцію, почнуть хворіти люди. Якщо вжити заходів раніше, тоді для людей небезпека буде меншою. Але ті, від кого залежить прийняття рішень, чогось вичікують. Може,-щоб не сіяти паніку, а може, щоб не відволікатися від сьогоднішніх справ — адже проблема ще не гаряча, може, все й так минеться... Що робити? Доктора Ріє ніхто не примушує нічого робити — він може не бити на сполох, не створювати санітарних дружин... Але він це робить. Він не може інакше. Він у такій ось межовій ситуації починає більше думати не про себе, а про людей, про все місто. Та й журналіст Рамбер також виявляється людиною гуманною. Він випадково потрапив під карантин, йому хочеться втекти з цього міста до рідного Парижа. І спочатку він усіма силами намагається вирватися з зачумленого Орану. Ніяк не вдається. Рамбер шукає вихід. І от — будь ласка. Він може втекти в машині, яка вивезе його непомітним із Орану. Але ж ні! Рамбер тепер почуває себе відповідальним за долю нещасних людей. У ситуації, коли треба вирішити, чиє життя для нього є важливішим, він відмовляється від егоїстичного порятунку. Він залишається в Орані та працює для блага людей.

Мені здається, так само, як Камю йшов дорогою поступового пізнання світу, так і його герої змінюються протягом роману. Так, світ безглуздий, подолати чуму неможливо (бо вона як прийшла в місто, так само й відійшла, і не вакцина тут допомогла, а невідомо що), але людина має боротися. Це необхідно хоча б для того, щоб зменшити страждання людей, виявити своє людське милосердя один до одного. І якщо кожна людина буде чесно виконувати свою справу, тоді й світ може стати кращим, і тоді, можливо, цей світ не буде «ворожим і незрозумілим». Альбер Камю через метафору, алегорію показав у романі зло, яке завжди існувало у середовищі людей. Завжди життя людства супроводжували війни, вбивства, завжди існували нечесність, лицемірство, підлість. На жаль, це нікуди не зникло. Дійсно, роками може дрімати десь у стосі білизни «бацила чуми», а тоді вирветься й накоїть лиха. Вирвався фашизм — і «зачумив» навколо себе народи й держави. Була війна, було багато смертей. Але люди протистояли цьому злу. І зрештою, зло подолали і відчули себе людьми. Не зачумленими людьми, «а людьми здорових і чистих тіл» (цитата з В. Вітмена). Раді'сть перемоги над злом, над хворобою, над безсиллям — це радість справжньої перемоги! Заради цього варто жити!