Природа і людина

(за творами Кнута Гамсуна «Пан» і Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків»)

Відчуття людини як часточки природи не лише в побуті, а й у вираженні почуттів стали темою багатьох творів світової літератури. Збагнути цю гармонійність дуже складно, бо людина, вдосконалюючи своє життя за допомогою різних пристроїв, техніки, полегшує своє існування, але разом із тим вона віддаляється від першооснов свого буття. У природі все розвивається закономірно й перебуває в гармонійному зв'язку. Так повинно бути і з людиною, її почуттями, вони теж повинні бути в цілковитій гармонії внутрішнього світу й зовнішніх обставин.

Основним лейтмотивом творів норвезького письменника К. Гамсуна «Пан» і українського письменника М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» є любов і ненависть, життя і смерть, людина і природа. Хто такий Пан у Гамсуна? Згідно з міфом, це син Гермеса, бог лісів, стад і полів, який переслідує німф у пориві закоханості. Фігурка Пана на порохівниці Глана свідчить про те, що він перебуває під опікою цього міфічного героя і, мабуть, сповідує його ставлення до навколишнього світу. Гамсун вважає, що людина — частина природи, втілена в образі могутнього Пана, який живе в кожному із героїв і розпоряджається його долею. Коцюбинський також бачить джерела міфологічних уявлень гуцулів не тільки в давній традиції, що сягає сивої давнини, айв особливостях самої гірської природи і способу життя серед неї.

Сама природа стає джерелом народження фантастичних образів. Із перших днів свого народження Іванко потрапляє в атмосферу фантастичних вірувань, які його батьки успадкували від своїх, а ті — від далеких предків, тіні яких, як ми переконуємося, оберігають і наставляють своїх нащадків упродовж усього життя.

І Глан, і Йван усім серцем відчувають своє побратимство з природою. Покохавши, обидва герої ще сильніше відчувають себе частинкою природи, бо саме вона поглиблювала почуття закоханості й робила їх красивими та досконалими. Але є суттєва різниця в цих образах: Глан зі своєю закоханістю в Едварду більше веде боротьбу із самим собою, бажанням розібратися, що ж, власне, відбувається. Можливо, цьому заважає досвід суспільних стосунків, а може, близькість до природного світу. Одним словом, трагізм цих почуттів наче випливає із недосконалості самої людини.

У Коцюбинського, на мою думку, незважаючи на те, що герої ніби перебували в передчутті якихось драматичних подій, вони кохають щиро й красиво, не відкидаючи нічого із того, що, певною мірою, засуджувалося суспільною мораллю. Вони красиві у своєму коханні, і це почуття виростає із них, з навколишньої природи, бо вони в ній і з нею. Трагізм твору посилюється ще тим, що у своєму горі Іван бачить один логічний вихід (а це вже суто людське) — піти з життя, бо була порушена гармонія і в сприйнятті світу, і в можливості жити в ньому, бути поруч з коханою людиною.

Але ці два твори об'єднані ідеєю показати взаємовплив і взаємозалежність та гармонію у сприйнятті навколишнього світу через гармонію природи й людини. І пошук такої гармонії — це характерна ознака багатьох культур світу, що дає підставу стверджувати: де є така культура, там відбуваються процеси гуманізації суспільства.