Пошепки про «Іліаду» Гомера

Я дозволю собі обійтись без канонічного вступу, адже мова буде йти про генія, який не потребує представлень; про твір, кожен рядок із якого вже давно став афористичним. Досить лише сказати: Гомер — «Іліада».

Силу впливу, який чинять твори цього великого грека не тільки на світову літературу, а й на мистецтво в цілому ось вже більше двох із половиною тисяч років, важко передати. Не сотні — тисячі великих людей нашого світу виховані на поемах сліпого старця- оповідача, у яких вони знаходили вічні образи, що потім втілювали у власних творах, звідки черпали натхнення, піснями яких втішались, насолоджувались, рядками з яких підкріплювали свої позиції у полеміках — адже немає вищого за авторитет Гомера. Власне, не личить останній цій фразі минулий час: вона цілком справедлива як для теперішнього, так і для майбутнього людства.

Отже, «Іліада». Переказувати її зміст немає сенсу — це не є моєю метою. Ми просто згадаємо Великого Грека, вічність і силу образів, ним створених, їх значення — ні, не для світу, бо цього не охопити! — а лише особисто для нас. Поема ця — справжня кузня героїв. Сам Гефест зі своїми молотами й вогнем не викував би їх так, як це зробив словом сліпий Гомер. Оспівування та схвалення краси, мужності, сили, відчайдушності, мудрості, вірності, безкомпромісності, хоробрості, хитрості, сміливості, патріотизму — це лише дрібна крихта з того, чим частує нас «Іліада». Найдивовижнішим є те, що немає персонажу, якого хоча б у глибині душі Гомер не любив. Між рядків прихована думка (а часто й безпосередньо висловлена), що в кожного своя правда: вона є у Єлени, у Менелая, у Париса, у Іриди, у Гектора й Ахіллеса, у Андромахи, Гекуби, Пріама, в Одісея, у Фетіди, Гери, Афродити й Афіни... (та чи варто робити цей довгий перелік?) Хоч ця правда штовхає їх на ті дії, які розгорнули десятилітню війну. Гомер оспівує обидві сторони конфлікту, не відмовляючи жодній у героях, славі, красі, жодна не покинута богами — заступників із безсмертних мають і троянці, і данайці. Мабуть, якщо можна було б закінчити війну перемогою без поразки, Старець використав би цю можливість.

І все одно, куди б не заводили мене роздуми про твір, думками я постійно повертаюсь до його героїв. їх, істинних і мужніх, гостро не вистачає сучасному світові. І біда не в тому, що вони відсутні в плоті й крові серед нас — гірко те, що вони не живуть у наших серцях, надто малих, щоб виділити героям місце. Шалено прикро вимовляти такі речі, але де відданість Гектора? Де відчайдушна мужність Ахілла? Де кохання Париса? Мудрість Пріама? Сміливість Патрокла? Глузд Одісея? Могутність Аянта? Любов Фетіди? Краса Єлени? На превеликий жаль, на ці питання в мене немає відповіді...

Є традиція закінчувати виклад мажорною нотою, а порушувати традиції, як вчать еллінські мудреці, не слід. Тож я, описавши ключові для мене моменти «Іліади», наостанок висловлю надію, що героїчність у наші часи знов сягне зеніту в усьому своєму блиску. А доти, доки це станеться, хай зростають у наших серцях Гектори й Ахілли, Пріами й Гекуби, Андромахи та Єлени, Париси й Патрокли, які зроблять нас гідними для сприйняття принаймні світанку цієї героїчності.

А щодо Гомера, що тут скажеш: Сліпець вже й так увійшов у вічність...