Поезії Василя Герасим’юка «Перший сніг», «Жива ватра», «Чоловічий танець»

Василь Герасим'юк — один із найвідоміших і найоригінальніших сучасних українських поетів із покоління 1980-х, автор поетичних книг «Смереки» (1982), «Потоки» (1986), «Космацький узір» (1989), «Діти трепети» (1992), «Осінні пси Карпат» (1999), «Серпень за старим стилем» (2000), «Була така земля: Вибране» (2003) та інших. У своєму інтерв'ю в квітні 2004 року митець визначив такий критерій довіри для поета: «ти сам повинен вірити в те, що пишеш».

Загалом, українська поезія кінця XX - початку XXI століть відзначається міфологічною спрямованістю художнього мислення. Для творчості поетів-«вісімдесятників» характерним є усвідомлення міфу як альтернативної реальності. В умовах посттоталітарного суспільства відбувається не просто актуалізація міфу, а своєрідне відмежування від реальності тогочасного буття з метою створення нової концепції світу. Тому поезія «вісімдесятників» загалом, і В. Герасим'юка зокрема, має філософське спрямування, насичена прихованими смислами, символами. Дослідники відзначають вплив етнічного (а саме * гуцульського) міфу на світосприйняття В. Герасим'юка. Автор часто звертається до міфопоетичних образів- символів: образу світового дерева, символу води, вогню, повітря, землі. Так, у поезії «Перший сніг» образ води (снігу) символізує пошук істини. Перший сніг, як відомо, завжди чистий, сама природа ніби робить перший вільний подих у прозоре повітря. Перший сніг у поезії порівнюється з пророком, «в якого серце хворе», бо воно зболіло за свій народ. Ліричний герой має душевний поклик до очищення, прозріння, хай і сумного, яке дає йому цей перший сніг: «Йде перший сніг на поклик мій. Такий, можливо, вперше».

У поезії «Жива ватра» автор творить власний поетичний міф: у значенні «живого вогню» виступає «ватра», «яка помирає тільки раз». Добування вогню на полонині — це ритуал освячення простору. Невипадково з'являється й образ гір, зокрема, біблійного Синаю, і «високого пасовиська», як неба, як Суду Божого. Не можна перетворюватися на отару овець, що бездумно йде, не можна розмивати своє людське єство, а відтак і національне коріння, бо то духовна смерть. Поезія написана верлібром. Така художня форма дає можливість розширити смислові межі тексту настільки, наскільки цього вимагає метафорична структура. Верлібр В. Герасим'юка розповідний, його внутрішній ритм наділений ознаками легендної, а деколи й притчової інтонації. Сам поет говорить про медитативність своєї лірики.

Верлібром написаний і «Чоловічий танець». Символічний образ Ісуса Христа вгадується в останніх рядках вірша. Так само, як і «син людський», українські чоловіки мали постійно ціною життя виборювати незалежність, повинні були хоч раз відчути, як «тяжко рветься на цій землі древнє чоловіче коло, як тяжко зчеплені чоловічі руки, як тяжко почати й зупинити цей танець», змішати «із ближніми піт і кров».

У поезіях В. Герасим'юка відчувається своєрідна генетична безперервність, зв'язок різних часових вимірів, які об'єднує внутрішнє переживання, або, як говорить сам поет, нерв. Біблійні образи та міфопоетичні символи набувають нових розширених значень, смислів, що спонукають читача до філософування.