Повість Тодося Осьмачки «Старший боярин» — роздуми про Україну та українців

Ми чесно йшли,

У нас нема зерна неправди за собою.

Тарас Шевченко

Тодось Осьмачка заявив про себе як поет-символіст у бурхливу пору розвитку української літератури початку XX ст. «З усієї групи поетів, причетних до символізму, чи не найцікавіший либонь наймолодший з них Тодосій Осьмачка» (С. Єфремов). Особливо яскраво засвідчили це перші збірки поезій Осьмачки «Круча», «Скитські вогні», «Клекіт». Проте його поетичну творчість не можна назвати класичною, оскільки коріння її сягає усної народної творчості, творів Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Миколи Гоголя. Митець завжди перебував у пошуку нових образів, нових виражальних засобів і способів впливу на читача. Навіть традиційне використання образів-символів у його інтерпретації набувало особливого ліризму чи несподіваного трактування.

Загалом же творчість Тодося Осьмачки літературні критики відносять до модерністського напрямку, який суттєво відрізняється від літератур інших країн, бо українські модерністи не тільки не поривали з традиціями, а надавали їм нового звучання, нового вияву та втілення. Митець створив прекрасні зразки символічної поезії з образами язичницького фольклору, міфології, народних дум та історичних пісень. Саме йому належить неповторний поетичний синтаксис, характерний для імпресіоністичного стилю, що несе в собі й силу напруги, і глибокі роздуми, і тонкий ліризм. У своїх прозових творах на сучасну тему письменник писав про те, як гине пограбоване більшовиками село, як уже блукає привид голоду, як заарештовують безневинних людей і вивозять цілі сім'ї до холодного Сибіру. Це й стало причиною переслідувань з боку радянської влади.

Як прозаїк, Осьмачка вирізняється і своїм стилем, і вибудовуванням сюжетної лінії, і виражальними засобами для розкриття головної думки твору. Повість «Старший боярин» (завершена в 1944 р.) позначена певною казковістю й ліричністю, особливого колориту їй надають легенди й забобони. На початку твору автор уточнює часові межі подій 1912 роком, хоча деякі епізоди можна було б віднести й до більш пізніх часів (уклад сімейного життя, дотримання обрядів тощо).

До села повертається семінарист Гордій Лундик і стикається з тими проблемами, які завжди хвилювали українців у різні часи: людське щастя, взаємини між людьми, соціальна справедливість, добро і зло. Проте саме проблема становлення українства на рідній землі зазвучала по-новому випукло й органічно. Сюжет, на перший погляд, видається дуже простим, але при уважному прочитанні впадає в око те, що кожен розділ повісті (усього їх 14) виконує свою окремішню сюжетну функцію. Письменник ніби ставить перед собою якесь питання та намагається в той чи інший спосіб відповісти на нього. Так у перших розділах письменник знайомить читачів із весільним «старшим боярином» Гордієм Лундиком і пояснює етичні засади українців у спілкуванні, почуттях та їх прояві. Проте є ще один момент, над яким читач замислюється вже на початку твору, — це думка про те, що людина самотня й слабка в космічному просторі: «...Людино, глянь у світ і збагни, де ми. І зрозумій, що ми манюсенькі-манюсенькі...» Гордій покохав Варку, але вона дала згоду іншому на шлюб, тож на весілля може покликати його тільки старшим боярином. Тому назва твору, попри певне відношення до етносу, має філософсько-символічне спрямування: чи є людина справжнім володарем свого життя, чи, може, вона скоріше такий собі старший боярин на весіллі своєї нареченої?

Кожен розділ твору має свою динаміку, у багатьох із них ми натрапляємо на пейзаж, що виконує свою функцію: служить тлом, підсилює сприйняття, готує до подальших роздумів. Лише в кількох розділах пейзаж відсутній, оскільки емоційне напруження й трагічні події подані в максимально виважених зворотах, описах та діалогах. Характери головних героїв — Гордія, Варки, Діяковського, Проня, Горпини — розкриваються через вчинки, думки, роздуми, почуття. У творі майже відсутні портретні характеристики, детально описано лише о. Діяковського: перед нами постає високий худий чоловік, неголений, з вусами та борідкою, схожою на хвіст ластівки, а його сірі очі хоч і привітні, але сумні і сповнені горя.

У своєму творі письменник стверджує, що є сила, якій ніщо не може протистояти, — це почуття любові, а воно здатне подолати всі складнощі людського життя. Це те почуття, що єднає Варку і Гордія, виливається у словах вдячності тітці Горпині, яка замінила Гордієві матір, відчуття впевненості на своїй землі, і це свідчить про «невмирущу любов». Саме це почуття змушує Варку покинути монастир, а Гордія — ватагу месників.

Письменник лише контуром позначає деякі суспільні процеси, що торкнулися села: поширення соціалістичних ідей, популярність творів Винниченка. Ніби окремим рядком виділено питання зросійщення українських шкіл. Лундик говорить: «...я вчився у своїй семінарії, аби учити українських дітей московської мови. І навчати в школі зневажати свою. Зневажати ту пісню, що сама по собі є вже свято».

Упродовж усього твору відчувається, що автор ніби сумує за старожитністю, тому показав у своїй повісті вимріяне село, де порядкує отець Дмитро Діяковський: без жодної бідної хати, без хлопа і пана, у взаємній християнській любові, людяності, цікавості до науки й мистецтва, любові до своєї землі. Але це мрії, так не буває, тому письменник ніби передбачає майбутню трагедію своєї