Перехресні думки, перехресні стежки...

(сатиричні зауваження за романом І. Франка «Перехресні стежки»)

Ах, який пан адвокат! Ох, який ідеал, який герой цей Євгеній Рафалович! Бо «селяни горнулися до нього зі своїми кривдами і жалями...» Такий собі позитивний герой, який страждає заради свого народу. Які прекрасні пориви душі! «Яке ти маєш право бути вільним, коли твій народ у неволі?» Як багато хочеться зробити для простого люду, байдуже, що називають його хлопоманом. Та хто ж заперечує? Тим паче, що до цього прагне такий інтелігент, яким є пан Рафалович. Він бере це за обов'язок для себе та щиро намагається допомагати простим селянам, хоч ті його інколи розчаровують. «Вихований, вигодуваний хлібом, працею і потом свого народу, він повинен своєю працею, своєю інтелігентністю відплатитися йому». Можна було б довго переповідати всі ті події й переживання нашого героя на ниві служіння народові, якби не ще одна сторона його життя.

Так, ідеться про його почуття до жінки, що він собі більше вимріяв, аніж шукав у реальному житті. Ось тут наш адвокат і не витримав життєвого іспиту. Бо для чого простягати руку допомоги якійсь реальній жінці, тим паче, що на той момент вона якась стала зовсім не ідеальна? От якби ідеал потребував допомоги, та ще й у мріях, то чом би не помріяти про порятунок ідеальної Регіни? А то ж стоїть перед тобою якесь дуже реальне створіння, гідність якого щодень топче чоловік-негідник, і хоче його повернути зі світу фантазій до повсякденності. Та нізащо! Хай ідеал залишиться ідеалом у мріях, хай він краще знову дбатиме про нещасне селянство (не забуваючи при тім про свою репутацію і популярність), аніж добрим словом людської підтримки терзатиме свою душу заради зовсім неідеальної Регіни.

Тож, пане Рафалович, егоїзм Ваш є очевидним. Насправді, хоч ви нібито і вболівали за простого селянина, але головним для Вас залишалася власна репутація доброго, професійного адвоката. І дивлячись на Вас, хочеться запитати: то що ж воно за явище таке — інтелігенція? Відповідь напрошується якась не дуже позитивна: коли так багато хочеться (людська гординя не одного спокушала), але в дійсності можеться тільки до тих пір, поки задовольняються власні амбіції, а коли постає питання дійсної допомоги, коли чужа душа болить, як своя власна, ось тут і виходить промашка — своя сорочка стає ближчою до тіла, і Ви втікаєте, ганебно покидаєте поле бою. То чого варті Ваші піклування, пане інтелігенте, за долю народу, коли Ви одній людині не змогли допомогти?