Особливості французького символізму. Логічно-інтелектуальна схема

Краще зрозуміти тему про французький символізм XIX столітті, а створив малюнок-схему про його розвиток. Мені довелося всьогоэнавсього використати підручник — нічого особливого, але моя геш «Парнас» здивувала мене. Постараюсь описати це на словах, В» ршиною мого малюнка стало сонце — символ бога Аполлона, покровителя мистецтва. У сонці напис: «Парнас», 1852 — це дата створення французького мистецького угрупування. Окремі молоді, талансівиті, сміливі літератори — Шарль Леконт де Ліль, Теофіль Готьє,іЖозе-Маріа де Ередіа вирішили, що настав час виступити з маніфестом, у якому вони проголошували основні принципи, за якими хотіли творити своє мистецтво. Вони заявляли, що постулати реалізму, фотографічної картинки дійсності їм не до вподоби, що цейне можна назвати мистецтвом. Краса — ось найвища цінність, шаме до неї треба прагнути усіма фібрами душі. Французькі поети дотіли, щоб поезія була подібна до чарівної статуетки: поет, як художник, має працювати над своїм витвором. Чарівним різцем слова свін повинен вирізьбити кожен штрих, кожну деталь, вірш має з^Ьяяти усіма гранями поетичного розмаїття голосних і приголосних, асонансів і дисонансів. Наприклад, як у Ередіа: стоїть давнії храм на гострому шпилі, у незворушному вічному сні сплять у мертвому спокої богині з мармуру й бронзові герої. Усе прекрасне, вічне,*і «тільки рід людський, сліпий і легкодухий, Не чує хвиль нічний, що жалісно і глухо Привабливих сирен оплакують крізь сон». Мистецтво (якщо це високе,.справжнє мистецтво), вважали парнабці, має бути відірваним від реального життя. Тому на своєму ма іюнку я проводжу по підніжжю гори чітку лінію, яка символізм відмежування молодих літераторів від тих тенденцій, які залишаються знизу, у реальному, буденному світі; відмежування від толо, що було властивим для реалістичної літератури XIX століття ла саме: проза дійсності, проблеми життя. Ці моменти поети хотіли викинути зі свого мистецького вжитку, тому на таблиці їх можна перекреслити хрест-навхрест. Що ж далі — усередині гори? Тут мають бути основні вимоги, що стають центром поетичного орієнтиру: і через усю площину гори прописую різними кольорами: «пластика», «досконалість форми», «логіка», «краса». І вершить усю справу слово «сонет», бо саме сонет символісти обрали за еталон вірша.

Згодом до парнасців приєднуються Артюр Рембо, Поль Верлен, Шарль Бодлер. Усі разом вони прагнуть змін. І недарма — адже надворі шумить революція, Паризька комуна, і вони — молоді, сміливі хочуть починати життя за новими правилами. Рембо напише своєму приятелю: «Я гину, гнию в старому світі — злому й сірому. Я хочу бігти й бігти, я безкінечно настирний у своєму прагненні вільної волі». Рембо рано відчув у собі талант, почав писати вже з шести чи семи років. Правда, рано він і зійшов з поетичних шпальт, обравши для заробітку якусь звичайну професію далеко від Франції, а тут у цей час його проголосили «королем символізму». Рембо тікає зі свого містечка, згодом тікає звідусюди, здається, він тікає від самого себе, від життєвого дискомфорту. Поета приваблюють нові форми, нові ідеї. Наприклад, у «Голосівках» він експериментує з відчуттям літери. Спочатку здається дивним, що ще можна уявити в букві, крім букви. Але... Справді! Можна в літері «А» побачити муху — крильця розкрилися по боках, а попереду носик, можна ще й очиці намалювати. А якщо цих «А» багато — то нескладно уявити «чорний мух корсет довкола смітників». Або ж «Е» — «ранкових випарів тремтіння незбагненне»... Як це?! По-моєму, просто. Якщо коли-небудь ви відпочивали на природі і просинались рано-вранці, то над річкою, над полем могли бачити випари. Вони дійсно ніжні, тремтливі й незбагненні. «Е» ще може нагадувати списи льодовиків, але для цього з літерою треба гратися: крутити, вертіти її то так, то сяк, покласти на спинку, трохи віддалити від себе, примружити очі та подивитися на неї в розпливчатому варіанті або ще щось вигадати. Збагнути загадки природи іноді неможливо. Так само буває непросто збагнути написане деякими поетами. Але погляньте, який новий світ відкриває поет. Він літеру зіставляє з тим, що оточує нас, розглядає її у поєднанні з усім живим, із Всесвітом. Не знаю, може комусь це не подобається, а для мене — це можливість побачити звичайні речі у незвичайній формі. Одна моя однокласниця написала свій вірш «Анти-Рембо»: «Шановний рицарю Артюре, Не зовсім згодна з вами я. Ви краще слухайте мене, Я ось що напишу: Ні, А — не чорна муха зовсім, Це білий яблуневий сад...» Вона писала й далі в такому ж дусі — проти Рембо. Але хто її примусив задіяти свою творчу уяву? Хай по-іншому сприймаються літери, хай інші фантазії виникають, але це ж Рембо дав нам можливість розкритися, поговорити про літери так по-новому.

Поль Верлен теж закликав до новизни, до милозвучності поетичної мови. Його маніфестом стали слова: «Найперше — музика у слові... А решта все — література». У вірші «Поетичне мистецтво» Верлен ніби навчає поетичної майстерності, говорить про те, як має творити поет: «люби відтінок і півтон», «хребет риториці скрути», «приборкай рими», «Щоб вірш твій завше був крилатий, Щоб душу поривав — шукати Нову