Образ Чіпки Варениченка в соціально-психологічному романі Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

«Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — перший соціально-психологічний роман української літератури, результат тривалої копіткої праці Панаса Мирного та його брата Івана Білика. Темою твору є зображення сёла в пореформений період. Власне, І. Білик запропонував П. Мирному поглибити соціальний аспект і психологічно вмотивувати вчинки головного героя Чіпки Варениченка. Роман мав шість редакцій і в кожній із редакцій зазнавав вдосконалення як з боку ускладнення композиційної побудови, так і з боку змалювання образів.

Твір вирізняється широкою історичною панорамністю зображуваних подій і має п'ять провідних сюжетних ліній, які органічно переплітаються між собою: рід та життя Чіпки, рід Максима Ґудзя, Грицько та його дружина Христя, пани Польські, історія села Ціски. Усі провідні й другорядні сюжетні лінії обов'язково мають вихід на основну — Чіпки Варениченка — і ніби доповнюють, підсвічують її. Усі події, викладені в романі, мають невипадковий характер, бо тільки з усієї сукупності ситуацій і характерів можна зрозуміти, в яких умовах зароджувався, формувався і зазнавав змін характер головного героя.

Історія Чіпки Варениченка показана аж від четвертого коліна. Надзвичайно детально змальовують автори і дитинство хлопця. Чіпка був розумним дитям, але якимось невеселим, вовчкуватим, тихим. Не раз у тексті акцентується увага на його погляді — то палкий, то «бистрий, як блискавка», а то й хижий. Чіпка для дітей був «виродок». І запам'ятав він це на все життя. Ховаючись від глузування в обіймах і казках баби Оришки, хлоп'я чітко для себе усвідомило, що то люди погані, що все «через людей... Все то винні люди!» Зростаючи самотнім, фактично тільки в товаристві баби Оришки (бо мати, хоч і любила його, проте часто сварила й била так, що синці не сходили й по місяцю), Чіпка рівняв «казку до життя, а життя до казки». А то, мабуть, теж наклало відбиток у дорослому житті, бо так і залишився Варениченко поза межами суспільства, не вміючи і, головне, не бажаючи пристосовуватися до нього. Малий Чіпка занадто швидко ставав дорослим, відчуваючи несправедливість, «і прокидалася невеличка злість у його невеличкому серці, росла виростала — і сторонився він людей далі та далі...»

Одна з найголовніших рис, яка притаманна йому генетично, зростала в ньому й досягла величезного розміру, — це абсолютне невміння прощати. Ще давно в дитинстві в його серці заворушилося щось лихе, «недобре, невпокійне... Розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не прощало нікого, коли бачило яку помилку...» Чіпку характеризує й абсолютна невпинність у власних бажаннях. І хоч зрозуміло, що у свій час «бозя» став безоким виключно через дитячу дурість, але та Божа сліпота відносно Чіпчиної долі стала роковою.

Головний герой не боїться нікого й нічого. Але найстрашніше те, що в голові Чіпки міцно залишилась, ніби аксіома, думка: «Винуваті люди». Безперечно, надзвичайний вплив на формування такої суперечливої особистості, як Чіпка, чинило суспільство, ті умови, в яких він виріс, а також наслідувані риси характеру. Але ж убивство невинних людей, а тим більше дітей, виправдати не можна нічим. Надзвичайно психологічно напруженим, страшним є епізод, коли у двері хати Варениченка стукає мале дівча в закривавленій сорочці, яке встигло втекти від убивць. А один із тих убивць Чіпка. Дізнавшись цю жахливу новину Галя скрикує: «Так оце та правда?! Оце вона!!!» Виходить, що правдолюбець, борець за справедливість вирізав усю родину! Адже це звучить дико. Не витримує цього дружина Чіпки, не дочекається й із Сибіру свого сина Мотря.

Попри очевидну соціальну й психологічну проблематику твору, можна говорити й про філософське осмислення життя Чіпки, оскільки перш за все власна безвідповідальність призводить головного героя та близьких йому людей до трагедії. Доросла людина, в якому б середовищі вона не зростала, який би характер не мала, не повинна перекладати свою відповідальність на когось, і тоді її внутрішня сила ніколи не стане «пропащою».