Образ матері в поемі Анни Ахматової «Реквієм»

Це було в ті часи, як всміхався

Тільки мрець: розквитався — і рад.

Анна Ахматова. «Реквієм»

Я повертаюся поглядом до уроків, присвячених творчості російського поета Анни Ахматової (саме в чоловічому роді «поета» —а не поетеси, бо Анна Ахматова так любила говорити), і ніби бачу над собою, над моєю школою, над моєю країною тінь матері-птаха, яка своїми крилами намагається захистити усе, що є важливим для людей. Що найважливіше для матері? Діти. Родина. Чоловік. Сімейне гніздо. Зберегти родину, своїх дітей — найголовніша задача кожної жінки на землі. Тому для мене образ Анни Ахматової та образ головної героїні поеми «Реквієм» поєднується ще з одним національним символом — образом Берегині. Це найстаровинніша богиня добра й захисту слов'ян від усілякого зла. Жінка в довгому одязі підняла у благальній молитві руки до неба. Вона ніби просить у Бога захистити дітей від лиха, хвороб, лютого звіра...

«Реквієм» Анна Ахматова писала довго — від 1935 до 1961 року. Це не просто окремі вірші, які згодом склалися в поему, це ціле життя жінки та її дитини, чоловіка, народу. Лірична героїня мусила винести багато на своїх плечах — арешти чоловіка й сина, вистоювання в чергах до в'язниць. Вона страждає та плаче над лихом, яке випало на її долю, вона також оплакує долю всіх людей, які жили на той час у її країні. Жінка — частина свого народу, вона разом із усіма несе тягар важкої долі: «Я була тоді з моїм народом, Там, де мій народ, на горе, був». Читаєш поему — і мурашки бігають під шкірою. В окремих невеликих віршах Ахматова змогла донести до нас події того страшного часу, коли людину могли заарештувати просто так — вночі «чорні марусі» відвозили людей у безвість, і дізнатися про них вже було дуже важко. Хто винен, хто не винен, а страждали всі: і ті, кого забирали, і ті, від кого забирали. Миколу Гумільова, першого чоловіка Анни Ахматової, заарештували, але довго жінка не могла дізнатися про його долю. І тільки пізніше стало відомо, що поета розстріляли як контрреволюціонера. Обвинувачування сипались на людей градом, і відхреститися від них було непросто. Люди зізнавалися у не скоєних ними гріхах тільки тому, що не витримували страшних мук, знущань, тортур. Але не тільки чоловік постраждав — навіть сина Ахматової і Гумільова заарештовують згодом, хоча на час смерті батька йому було всього дев'ять років. Хіба він міг бути його політичним спільником? Для влади цих питань не існувало. Діяла страшна машина винищення тих, хто і в другому коліні вважався «ворогом народу». Хіба може пережити таке горе мати, хіба може вона не плакати кривавими сльозами, коли бачить таку несправедливість? Тому й просить поставити пам'ятник собі «не в царському саду», а ось тут, «де я триста годин Стояла — й замок не відкривсь ні один». Читаєш про плач матері, коли від неї забирають її сина, і дійсно чуєш той страшний плач, голосіння за померлим, який ніколи більше не повернеться до рідної хати. Минулого року ми їздили на похорон у Тернопільську область і вперше там мені довелося почути похоронні голосіння — люди вголос плачуть та розказують і про життя померлого, і про свій власний біль. Так от у Ахматової такий самий біль відчувається:

Як стрілецькі знеславлені жони, Під Кремлем буду вити і вить!

Туга «стрілецьких жон», виття за сином, переходить у колискову пісню... Так буває, коли напосідає страшне горе — людина то сміється, то плаче, то одне говорить, то раптом ніби зовсім про інше, бо людина йде «немов сновида... В мертвий світ...»

Мати в поемі — і захисниця дитини, і та, хто о третій ранку через усе місто йде до катівні, щоб відстояти в черзі та дізнатися хоч щось про своїх рідних. Вона серцем бачить, як катують рідного сина:

Магдалина билася, ридала, Любий учень в горі кам'янів, Лиш на Матір, що, німа, стояла, Аніхто поглянути не смів.

Кати розуміють, що роблять не по-людськи, їм соромно, але поки що вони сильніші, і влада матері перед їхньою владою — ніщо. Ахматова підіймає образ матері, звичайної жінки, до рівня біблійної героїні, бо кожна жінка того часу пройшла через страшні тортури сталінського режиму, вона знала, здогадувалася про мордування близьких, їх смерть, вона страждала й кричала, вона несла в собі страшенний біль і. тугу.

Мої пальці тягнуться до клавіш піаніно. Тугу можна виливати в музиці — у реквіємі. Адже «реквієм» — це музичний твір, туга за померлими. Звучить музика. Здається, розступаються стіни — і у високі храмові вежі підіймаються душі тих, хто був замордований у часи тоталітарного режиму. Люди у храмі схиляють голови й моляться: «Нехай простяться їм гріхи їхні...» І над усіма ними — над живими і неживими — розпростерла свої руки Мати, Берегиня, Захисниця. Вона ніколи не покине своїх дітей, вона захистить. Якщо не на цьому, то на тому світі ...