На схід, за Гафізом

Схід — сторона світу, з якої сонце починає свій хід над землею; сторона, з якої приходить темрява. Землі Сходу принесли у світову скарбницю глибоку мудрість, відчуття ритмів всесвіту (пам'ятаєте, «пустеля — це піщинка. А піщинка — це пустеля»), витончене розуміння краси, усвідомлення мізерності буття та його величності

(«Ти лише піщинка на березі вічного моря. — кажуть мені наяву. А я відповідаю їм уві сні: я — нескінченне море, а всі світи лише піщинки на моїх берегах» — Джебран Халіль Джебран).

Ці скарби втілювались у слова, камінь, звуки зусиллями людей. Великі східні філософи, зодчі, скульптори, поети, музиканти переплавляли те натхнення, яке приносили їм кохані, природа, бесіди з друзями, вино, на незрівняні шедеври. Одним з таких людей був Гафіз — видатний перський поет.

При прочитанні творів цього-митця приходить відчуття, неначе ти заходиш у глибоке море, води якого спокійно-грайливі, а глибини ховають у собі безліч рідкісних перлів — і це найменше, що є в них. Морем цим, безкрайнім і широким, є мудрість Сходу, яка втілилась у газелях і рубаях поета; грайливими хвилями його є те вільнодумство і незалежність Хафіза, іронічне сприйняття слабкості людської душі (що часто ілюстрував на власних прикладах), його зверхнє ставлення до релігійного фанатизму, впертості, категоричності, нав'язування ортодоксальних поглядів.

Поет не відмовляє світові у глибині і складності, не гнівить його своїм презирством, але сприймає його єдиним цілим, постійним у своїй мінливості; тим, чию загадку він не ладен розгадати лише за одне людське життя. Витрачати ж час, дарований нам небом, на аскетичне існування, відмовляючи собі у всіх насолодах і веселощах, чи не найгірший вибір з усіх можливих. Митець закликає:

Аж поки суд небес твій шлях не перетне, Наповнюй радістю своє буття земне!

Чисте серце не забруднить проміння радості, тоді як грішне не відмиє лицемірний аскетизм.

Та всі ці слова не значать, що у житті Гафіза (а, стало бути, і в творчості) не мали місце печаль і туга. Як і кожного, поета спіткали розлуки, безповоротні втрати, які продовжували жити гіркими споминами в душі і свідомості. Спогадів минулого неможливо позбутися — бо вони є тим, що створює нас у теперішньому, тим, що ми беремо в майбутнє; але їх можна прийняти, переосмислити і... почати жити далі, беручи від життя все, що воно дає нам, і щиро розлучаючись із тим, що життя бажає в нас відібрати.

Це те, що було винесено особисто мною з творів великого перського митця на сьогоднішній день, сподіваюсь, за волею богів, не останній. Може бути, що так само, як сонце повертається із заходу, щоб почати новий ранок зі сходу, так само і я повернусь до газелей Гафіза, щоб знайти дещо нове, і так само, як і кожен ранок нашого буття, неповторне.